Європа без США?
Примітка редакції. США нікуди не подінуться із союзів, але сприймаються тепер зовсім інакше. До чого ж це призведе?
Якщо послухати Дональда Трампа, «екскурсія» до Ірану завершилася гучним успіхом, а не тривожною невизначеністю. Криза подолана, конфлікт завершується, а ціни на бензин стрімко знизяться.
Іранська ядерна програма? Лише кілька технічних деталей, які треба врегулювати впродовж наступних двох місяців. Після меморандуму про взаєморозуміння з Тегераном, підписаного 17 червня, адміністрація Трампа доклала значних зусиль, щоб приховати реальність — американський провал, спричинений відсутністю реалістичних і послідовних цілей.
21 червня, після першого дня переговорів у Швейцарії, делегації обох країн «схвалили дорожню карту, спрямовану на досягнення остаточної угоди протягом 60 днів».
У січні Білий дім заявляв, що приходить на допомогу іранському населенню, яке протестувало проти режиму. Тоді метою було повалення тих, хто перебував при владі в Тегерані. У перші дні війни, яка розпочалася 28 лютого, мета змінилася — новою ціллю стала програма балістичних ракет, яка загрожувала регіону і не тільки йому.
Штати обезголовили режим «випадково», за словами Трампа, ліквідувавши два рівні військового і релігійного керівництва. Американський президент розпочав кампанію інтенсивних бомбардувань і проголосив військовий тріумф, спираючись на перебільшені оцінки. Коли Іран не капітулював, він пригрозив відправити країну «назад у кам’яну добу», знищити іранські мости й електростанції та стерти з лиця землі перську цивілізацію.
Потім, на початку квітня, Трамп погодився на припинення вогню, яке нічого не вирішило, і вихвалявся неіснуючим відновленням судноплавства через Ормузьку протоку. Він неодноразово розглядав можливість відновлення бомбардувань і проведення вкрай ризикованих наземних рейдів. Президент США заявляв, що Тегеран хоче мирної угоди більше, ніж він сам, а згодом привітав іранських керівників із їхнім реалізмом і стійкістю.
Усе це завершилося значними американськими поступками заради укладення вкрай невизначеного меморандуму про взаєморозуміння. «Їм КІНЕЦЬ!» — проголосив Трамп про Іран 19 червня у своїй соціальній мережі Truth Social, не викликавши майже жодної реакції.
Перелік збитків надто довгий
У міру розвитку подій ставало зрозуміло, що створилася патова ситуація. Ніби ця війна була лише марною витратою ресурсів, попри послаблення військових спроможностей Ірану.
«Це серйозна стратегічна поразка Штатів, — пояснив Філіп Гордон, колишній дипломатичний радник віцепрезидента Камали Гарріс, а нині експерт аналітичного центру Brookings Institution. — Перелік збитків довгий. Війна коштувала США десятки мільярдів доларів і зашкодила як світовій, так і національній економіці. Тепер Іран має безпрецедентний важіль упливу завдяки протоці. Розкол між Штатами та Ізраїлем поглиблюється, тоді як процес нормалізації відносин між арабськими країнами та Ізраїлем зупинився. Союзники в Перській затоці стали недовірливо ставитися до Вашингтона. Стратегічний поворот США до Азії опинився під тиском. Запаси американського озброєння скоротилися, а вплив країни у світі ослаб».
У похмурому аналізі, опублікованому The Atlantic 10 травня, Роберт Каган, визначна постать неоконсервативного табору, нарікав: «Важко згадати час, коли Сполучені Штати зазнали повної поразки в конфлікті, настільки вирішальної невдачі, що стратегічну втрату не можна було ані виправити, ані проігнорувати».
На думку Кагана, випадок Ірану гірший за багаторічну трясовину у В’єтнамі з її жахливими людськими втратами або навіть за 20 років присутності в Афганістані. «Глобальне пристосування до постамериканського світу прискорюється. Колись панівне становище Америки в Перській затоці є лише першою з багатьох жертв. (...) У регіоні Сполучені Штати демонструють, що є паперовим тигром, змушуючи держави Перської затоки та інші арабські країни пристосовуватися до Ірану».
«Постамериканський» світ, справді? Хоча завершення гегемонії наддержави вже давно визнано, а зневага адміністрації Трампа до міжнародного права та союзників навряд чи когось дивує, війна в Ірані прискорила перебудову, яка вже тривала.
«США хочуть передати управління кризами своїм регіональним партнерам або союзникам, — пояснила Александра де Гооп Схеффер, президентка Німецького фонду Маршалла США у Вашингтоні. — Європейцям вони пропонують робити це в Україні, кажучи їм: ви повинні стримувати Росію. Країнам Перської затоки вони кажуть: ви повинні стримувати Іран і регіональні потрясіння. А союзникам в Індо-Тихоокеанському регіоні — Японії, Південній Кореї або Філіппінам — вони кажуть: допоможіть нам стримати амбіції Китаю. Проблема, звісно, полягає в тому, що цей геополітичний аутсорсинг не реалізується послідовно або скоординовано».
«Зростання рівня безрозсудності»
Для європейців, як і для партнерів США у Перській затоці, цей аутсорс підкреслив невідкладність виконання ними власних обов’язків. Поліцейський західного світу залишив перехрестя — тепер рух доведеться регулювати інакше. Межа між війною і миром розмилася — протести та мобілізація стали постійним станом.
Конфлікти в Ірані й Україні також показали, що традиційні відносини між слабкими і сильними зникають завдяки новим проривним засобам, таким як дрони, здатним уражати життєво важливі економічні об’єкти.
Усі ці союзники зазнали поганого ставлення з боку американської адміністрації, якій бракує і волі, і спроможності планувати наперед. Це продемонстрував односторонній спосіб, у який Пентагон наприкінці травня повідомив членам Організації Північноатлантичного договору про свої наміри щодо розгортання сил у разі нападу у Європі.
Що стосується держав Перської затоки, вони втратили дар мови, почувши виступ Трампа 17 березня. «Потім [іранці] завдали ударів по Катару, Саудівській Аравії, ОАЕ, Бахрейну і Кувейту. Ніхто цього не очікував. Ми були шоковані». Чи перетворилася американська парасолька безпеки, яка історично стримувала загрози для цих близькосхідних країн, на вразливість? Дехто, без сумніву, захоче відновити зв’язки з Іраном, принаймні дипломатичні, щоб зменшити ризик нової регіональної ескалації.
«Занепокоєння держав Перської затоки щодо надійності США виникло не сьогодні, — нагадав Вілл Сміт, експерт Аналітичного центру Стімсона (Stimson Center). — Воно сягає щонайменше часів JCPOA (ядерної угоди з Іраном 2015 року) і передбачуваного повороту до Азії, а після відмови Вашингтона відповісти на атаки 2019 року проти нафтових об’єктів Саудівської Аравії стало ще сильнішим. Але сьогодні занепокоєння стосується не лише надійності, а й дедалі безрозсудніших США і того, що це означає для країн, які розміщують американські сили на своїй території».
Деякі європейські лідери повільно пристосовуються до цієї нової реальності. Вони досі вважають, що лестощі та поклони перед магнатом із Мар-а-Лаго служитимуть їхнім інтересам, плутаючи питання і неправильно оцінюючи американську адміністрацію. На саміті НАТО у червні 2025 року генерального секретаря Марка Рютте жорстко критикували за самоприниження, коли він пояснив, що «татусю іноді доводиться вживати міцні вислови».
На нещодавньому саміті G7 в Евіан-ле-Бен у Франції, який відбувся 15–17 червня, канцлер Німеччини Фрідріх Мерц подарував Трампу футболку своєї національної збірної з прізвищем мільярдера. Навряд чи він виявив би таку увагу до будь-якого іншого американського президента.
Диверсифікація союзів
Немає сенсу тужити за минулим, коли слово Вашингтона мало вагу, а його зобов’язання були непорушними. Світ із меншою участю Америки, але не повністю без неї, безперечно, є менш передбачуваним для цих союзних країн. Водночас він змушує їх провести корисний перегляд власної системи безпеки, диверсифікувати дипломатичні зв’язки і застосовувати інший підхід до США.
Розривати відносини неможливо, адже американська військова, економічна і технологічна могутність не має рівних. Натомість ідеться про відмову від автоматичного приєднання до американської позиції, ведення паралельних діалогів із різними державами відповідно до власних інтересів і збереження в пам’яті важелів упливу, що випливають з економічної взаємозалежності зі Штатами.
«Європейці, країни Перської затоки, а також союзники в Індо-Тихоокеанському регіоні повинні будуть одночасно виконувати три завдання, — додає де Гооп Схеффер, президент Німецького фонду Маршалла. — По-перше, їм потрібно продовжувати співпрацю зі Штатами у сферах, де їхні інтереси збігаються, наприклад у гарантуванні постачання критично важливих ресурсів або безпеки на Близькому Сході, але на власних умовах.
По-друге, вони повинні бути готовими діяти без американців, якщо домовитися неможливо. Це очевидно у відносинах з адміністрацією Трампа щодо зміни клімату, але дедалі більше і щодо України. Третє завдання — диверсифікувати союзи, як це видно на прикладі оборонного партнерства між Польщею і Південною Кореєю, яке існує поза американськими рамками».
Ще одним прикладом є Японія, яка розміщує на своїй території 50 000 американських військовослужбовців, але тепер посилює оборонні партнерства з такими країнами, як Австралія і Філіппіни. Однак лише серйозні кризи можуть по-справжньому перевірити міцність цих нових зв’язків, а не лише заяви або контракти на постачання озброєнь.
Для узагальнення такого підходу часто використовують один термін — «хеджування». У матеріалі для Foreign Policy від 29 квітня оглядач Сюзанна Носсел поставила цю концепцію в центр міжнародних відносин. «Хеджування — це практика уникнення виключної залежності у світі ненадійних партнерів. Вона передбачає розвиток конкурентних відносин у різних сферах, щоб жодна криза або зрада не залишила державу без варіантів».
Запропонований підхід уже застосовується в різних сферах. Наприклад, країни Перської затоки, на відміну від нинішньої адміністрації США, яка тривалий час дивилася на Київ зверхньо, виявили значний інтерес до українського досвіду у сфері безпілотних технологій.
Однак державам Перської затоки набагато складніше діяти спільно й організувати міцну, тривалу координацію. Під час війни проти Ірану разюче відрізнялися підходи Об’єднаних Арабських Еміратів, які зайняли агресивну позицію і продовжили історичне зближення з Ізраїлем у сфері безпеки, та Саудівської Аравії, не кажучи вже про Оман.
«Схожі побоювання в обох регіонах — Європі та на Близькому Сході — підштовхують багатьох партнерів Сполучених Штатів до розуміння, що їм потрібно прагнути більшої автономії і брати на себе більше відповідальності за власну безпеку, — сказав Сміт з Аналітичного центру Стімсона. — Звісно, сказати це легше, ніж зробити. Існує одна важлива регіональна відмінність. Європа має розвиненішу інституційну основу, на яку може спиратися, — НАТО або ЄС. На Близькому Сході аналога немає, а попередні спроби створити механізми колективної безпеки майже не дали вагомих результатів. Водночас держави Перської затоки можуть мати більше можливостей для нарощення оборонних витрат».
Отже, конкуренція і масштабні інвестиції на ринку озброєнь найближчим часом значно посиляться. Штати знову залишатимуться незамінними завдяки своїм промисловим спроможностям, а також стрімкому розвитку штучного інтелекту. Їхнім союзникам належить розвивати власні сильні сторони в умовах великих торгів і зіткнень різних частин роздробленого світу.