Кабінет із видом на Потомак
Це той самий момент, коли ти дивишся на документ із красивою назвою «Стратегія національної безпеки» і розумієш: люди, які його писали, дуже розумні, дуже освічені — і при цьому не розуміють базової речі. Росія не хоче миру. Взагалі. У жодній формі, яка не передбачає приниження когось іншого.
Американці щоразу шукають конфігурацію, де ми трохи поступимося, вони трохи заспокояться, Європа сама візьме на себе оборону, а вони нарешті займуться Китаєм і внутрішньою політикою. У новій стратегії це довели до майже ідеальної схеми — мир із Росією як інструмент стабілізації Європи, швидке завершення війни в Україні, «відновлення стратегічної стабільності з Москвою».
Проблема в тому, що в цьому рівнянні не вистачає одного параметра — Росії як є вона, а не як її хочуть бачити у Вашингтоні. Росія як держава не вміє жити без війни. Не раз це демонструвала, і ще не раз продемонструє. Якщо її не зупинити, звісно.
В цьому є певна криза стратегічної думки. Американці дуже люблять припускати раціональність. У них є глибока віра, що будь-який режим у підсумку рахує гроші, ризики, втрати, і якщо показати йому правильну таблицю Excel — він перейде до компромісу.
У випадку Росії це працює рівно до моменту, поки ти не відкриєш очі й не подивишся на її історію. Там немає періодів «стабільного миру». Є періоди підготовки до наступної війни.
Російська імперія розширювалася за рахунок війн. СРСР цементував владу через війну і страх, буквально експортуючи їх. Сучасна РФ живе в режимі безперервної ревізії кордонів і сфер впливу. Агресія тут не виглядає як збій у системі. Це і є система.
Тож, коли у Вашингтоні пишуть, що з Росією треба якнайшвидше відновити стратегічну стабільність, вони мають на увазі одне. Щось своє. Коли в Москві це читають, вони бачать страх великої війни на Заході. І щоразу трактують це лише як слабкість. Не як раціональність чи мудрість.
Є один неприємний момент, про який у Вашингтоні не люблять говорити вголос. Незалежно від того, хто при владі — демократи чи республіканці, — в голові дуже багатьох сидить одна й та сама фантазія.
Колись, десь у світлому геополітичному майбутньому, Росію можна буде відтягнути від Китаю й поставити на «правильний бік історії». Хоча б нейтральний, а в ідеалі — умовно дружній. Через це США ніколи не тиснуть на Москву до упору. Не тому, що не можуть. А тому, що десь у глибині будь-якого кабінету з красивим видом на Потомаκ живе надія на успіх.
Звідси вічні половинчасті кроки.
Санкції, але так, щоб залишався маневр для майбутньої «розрядки».
Озброєння України, але без того, що може швидко переламати війну й змусити Кремль реально злякатися.
Риторика «Росія повинна заплатити», але без щирого плану, як зробити так, щоб вона дійсно заплатила — і не вийшла з гри живою.
Були б США готові давити до кінця, Росія давно жила б в іншій реальності. Та не готові ж, судячи з усього. І зміною адміністрації це не лікується.
Це знання знімає в російського керівництва запобіжники. Вони не вірять, що Захід піде до кінця. Він і не зможе, бо все ще намагається ворога переманити.
І тут на сцену виходить третій гравець, якого в американських стратегіях описують як «головний виклик століття». Китай чомусь не читає російську історію з американської перспективи. І з власної, китайської. Складається таке враження, що йому виявилось достатньо вивчити біографію російського керівництва та його базову бухгалтерію.
Для Пекіна Росія — це дуже вигідний актив, як не дуже складно здогадатись. Дешева нафта і газ по трубах, які вже нікуди не дінуться. Ринок для китайських товарів, де ніхто не буде канючити про вільну торгівлю чи права людини. Військові технології й ядерний статус, які можна використати як ширму або як додатковий аргумент у торзі із Заходом.
Такого активу Пекін просто так не відпускає. Виходить абсурд.
Американці бояться тиснути на Росію до кінця, щоб не штовхнути її в обійми Китаю. Китай страх американців читає як сигнал: із цього клієнта ще можна довго качати бонуси. Росія розуміє, що її не будуть давити в нуль — і з ще більшим азартом грає у войовничого психопата, який балансує між двома гігантами.
Як результат, Кремль відчуває, що ризики для нього нижчі, ніж насправді. І саме тому дозволяє собі те, що дозволяє зараз. І те, що може дозволити завтра в умовних країнах Балтії.
Найбільш цинічне місце всієї конструкції — це роль України. У документах про нас пишуть як про важливу, але зовсім не ключову історію. «Життєздатна держава», «швидке закінчення війни», «відновлення», «стабільність у Європі». Звучить красиво, поки не розумієш, що в момент російського удару по Балтії у Вашингтона знову виникне та сама спокуса. Обміняти українське питання на «мир» із Росією в новій конфігурації.
Щоправда, Росія це чудово розуміє. І в рот вона грала чиєсь бажання щось міняти. Вона на війну йшла, щоби брати все. І начебто виглядає в цьому амплуа доволі чесно.
Є сумна істина. Стратегічні документи переосмислюють не після переконливих колонок, а лише після катастроф. США переосмислили «непереможність» після В’єтнаму, віру в універсальність демократії — після Іраку й Афганістану. Колись дуже добре переосмислили політику ізоляціонізму, коли японці рознесли вщент Перл-Харбор.
Вважаю (можу помилятись), що тут буде те саме. Аби вони перестали вірити у «мир через Росію», Росія має показати, що ніякого миру там конструктивно бути не може. Балтія — ідеальний кандидат на таку демонстрацію.
Тому для східної Європи й України є тільки одна розумна стратегія — випередити американське прозріння.
Не чекати, коли у Вашингтоні напишуть нову красиву стратегію, а будувати свою систему оборони так, ніби ми вже живемо у світі, де Росія воює одночасно проти України і НАТО. Як із цим упорається наш континент, подивимось.
І найголовніше — без ілюзій, що хтось десь «домовиться з Росією за нас».
Бо якщо хтось і домовиться — домовиться саме за нас. Не з нами.
Те, що американці досі міряють по собі цілі континенти, ще й пишуть на базі цього національні стратегії — мабуть, поки що головна перемога Китаю. На жаль.
