Життя після Kultur der Zurückhaltung
Примітка редакції. Давно ми не писали про німецьку модель призову, яка стане орієнтиром для багатьох у Європі. Виправимо це!
Відновивши обов’язкову службу в армії, Німеччина прийняла одне з найважливіших рішень XXI століття. Призов скасували у 2011 році, коли армію вважали розкішшю.
Нову систему призову Бундестаг схвалив у грудні 2025 року. Спочатку вона може здатися технічним оновленням для реагування на зміни в безпековому ландшафті, спричинені війною в Україні, виконання зобов’язань перед НАТО або розв’язання проблеми нестачі особового складу у збройних силах Німеччини (Бундесвері).
Однак насправді це означає щось набагато важливіше. Зміна політики Німеччини щодо військової служби свідчить не лише про реформу оборони, а й про глибшу трансформацію підходу Німеччини до зовнішньої політики та політики безпеки.
Це рішення свідчить, що «культура стриманості» (Kultur der Zurückhaltung) більше не сприймається як стійка. Цей метод Німеччина ретельно сформувала після Другої світової війни і довгий час вважала ключовою частиною своєї зовнішньої політики.
Дебати щодо «нормалізації» тривали з моменту возз’єднання в 1990 році та часто велися не дуже ясно. Зараз вони вперше вийшли на новий етап. І все це змінилося завдяки кроку, який безпосередньо стосується взаємовідносин між державою та суспільством, а також національної оборони.
Щоб зрозуміти нинішні оборонні реакції Німеччини, важливо проаналізувати стратегічну ідентичність, що сформувалася після Другої світової. Нацистська епоха зробила військову міць, на думку німецьких політичних лідерів, не лише стратегічним інструментом, а й морально та політично проблематичним.
Ця історична травма навмисно обмежувала здатність Німеччини відбудувати себе як традиційну державу. Як наслідок, повоєнна німецька стратегічна культура розвивалася в рамках, що характеризувалися глибоким скептицизмом щодо використання військової сили, сильною зосередженістю на багатосторонності та свідомим уникненням лідерських ролей у міжнародній системі.
Німеччина визначала себе як «цивільну державу» (Zivilmacht), не відмовляючись від військових інструментів, але розглядаючи їх як виняткові заходи, що перебувають під політичним наглядом та постійними перевірками легітимності. Принципи «Ніколи більше» (nie wieder) та «Ніколи не поодинці» (nie wieder allein) сформували основу цього підходу.
У цьому контексті не слід випускати з уваги важливий момент: обов’язкова служба в армії не є чимось новим у сучасній Німеччині. З 1956 по 2011 рік військовий обов’язок запроваджували не для агресивної проєкції сили. Це була частина військової позиції в рамках НАТО, яка перебувала під наглядом союзників. У зв’язку із цим військовий обов’язок довго не суперечив німецькій культурі стриманості, а також сприяв її балансу та стабільності.
У наш час рішення уряду Ангели Меркель призупинити обов’язкову військову службу виглядає як помилка «кінця історії». Берлін сприймав епоху після Холодної війни як добу безпеки із тривалим миром. Тож вважав, що збройні сили мають зосередитися на професійному кризовому менеджменті замість територіальної оборони.
Анексія Криму у 2014 році похитнула це припущення. Кардинальний перелом стався 24 лютого 2022 року, коли Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну. Так званий «Поворотний момент» (Zeitenwende), оголошений тодішнім канцлером Олафом Шольцем, являв собою офіційне визнання значного стратегічного прорахунку, допущеного у 2011 році. І це був чіткий дискурсивний розрив у повоєнній зовнішній політиці та безпекових завданнях Німеччини.
Однак, попри гучну риторику, план Шольца залишався обмеженим на практиці. Структурні недоліки в Бундесвері, постійний дефіцит особового складу, бюрократичні перешкоди та широке небажання суспільства братися до військових справ — усе це стало перешкодою для серйозних змін. Zeitenwende сформулював намір Німеччини посилити військовий потенціал, та цього було недостатньо для фундаментальної трансформації.
Нову модель військового обов’язку обговорюють зараз. Її слід розглядати як крок до завершення раніше не завершеної трансформації. Деякі спостерігачі називають новий підхід — Zeitenwende 2.0, що сформувався за канцлера Фрідріха Мерца. Цей етап має на меті значно збільшити витрати на оборону, а також реконструювати військову міць на суспільному, інституційному та когнітивному рівнях.
Нову систему військової служби розробив міністр оборони Борис Пісторіус. Вона базується на понятті вибіркового обов’язку, що відрізняє її від традиційних форм призову. Держава прагне відновити усвідомлення потреб суспільства в обороні у відповідь на передбачувану російську загрозу. У той самий час вона планує забезпечити Бундесвер кваліфікованими людськими ресурсами, необхідними для сучасної війни.
У цих рамках нова модель призову відіграє центральну роль. Починаючи з 1 січня, на всіх молодих людей віком від 18 років поширюватиметься система, що ґрунтується на волюнтаризмі. Пропонуючи зарплату в розмірі 2 600 євро (3 075 доларів), вона встановлює для чоловіків обов’язковий механізм реєстрації та медичного огляду, який фактично відтворює мобілізаційну інфраструктуру.
Було чітко зазначено: обов’язкова військова служба може бути відновлена, якщо добровольців виявиться недостатньо. У цьому плані положення спрямоване і на збільшення чисельності військ, і на переосмислення військової сили як законного, необхідного та усталеного інструменту в руках держави.
Німеччина планує розширити свої збройні сили до 460 тисяч осіб, включаючи резервістів. Строк на це відведено до 2035 року. Окремо зазначено, що новий підхід до призову є частиною довгострокової стратегії сталого розвитку збройних сил. Тобто це не тільки швидке вирішення нагальних криз.
Головною рушійною силою різкого повороту Німеччини, безсумнівно, є ревізіоністська політика Росії. Берлін більше не сприймає Москву лише як простого постачальника енергоносіїв чи складного дипломатичного візаві. Дедалі частіше він розглядає її як екзистенційну загрозу європейському демократичному порядку.
Перехід Росії до воєнної економіки в поєднанні з тиском на країни Балтії та Польщу змусив Німеччину повернути концепцію звичайного стримування, яка досі лежала на узбіччі її стратегічного мислення. Однак проблема не обмежується лише Росією. Сигнали, що надходять з Вашингтона, також спонукали Берлін діяти швидше.
Риторика президента США Дональда Трампа та зростаюча переорієнтація зовнішньої політики США на суто американські інтереси свідчать, що тягар безпеки Європи має дедалі більше лягати на плечі самих європейців. Насамперед це стосується німців. Тож обіцянка Мерца перетворити Бундесвер на найсильнішу звичайну армію Європи підкреслює рішучість Німеччини вийти за рамки звичної позиції «безбілетника» під егідою американської безпеки.
Студенти та молодіжні організації організували по всій країні помітні протести проти обов’язкової військової служби. Втім, загалом суспільна думка в Німеччині демонструє сильніший рівень підтримки нової моделі призову, ніж часто вважається. Згідно з результатами опитування, опублікованими Berliner Morgenpost, приблизно 68% німців схвалюють відновлення обов’язкової військової служби.
Суто серед вікової групи 18–29 років, на яку безпосередньо вплине призов, підтримка більш обмежена. Але і там вона становить більшість (53%), тоді як 37% виступають проти. Решта, здається, так і не визначилась. Результати опитування також вказують на те, що загальний військовий обов’язок користується ще ширшим визнанням у суспільстві. Понад 70% респондентів схвалюють такий обов’язок незалежно від статі.
Про що свідчать ці результати? Незважаючи на вуличні протести, кроки німецьких політиків не позбавлені суспільної легітимності. Навіть навпаки: вони ґрунтуються на більш широкому соціальному фундаменті, сформованому зміною сприйняття безпеки.
Повернення обов’язкової військової служби не символізує раптової мілітаризації чи просто рефлексу безпеки, викликаного Росією. А радше схоже на останню, але найбільш чітку фазу дебатів, які розвинулися з моменту возз’єднання в 1990 році та вже давно просуваються.
Російська загроза змогла прискорити цей процес. Утім, ключовим фактором є фундаментальний зсув у повоєнній стратегічній культурі Німеччини. Берлін переосмислює військову міць як легітимний та життєво важливий інструмент для захисту демократичного порядку. Нова форма призову — шанс набрати особовий склад і спосіб відновити діалог між державою та суспільством.
«Культура стриманості», яка десятиліттями впливала на зовнішню політику Німеччини, не була повністю відкинута. Та військова стриманість помітно послаблюється, тож підхід поступово перетворюється на «культуру відповідальності» (Kultur der Verantwortung). Вона наголошує на контрольованому, але рішучому застосуванні військової сили.
Фактично заява Мерца про те, що після війни німці візьмуть на себе відповідальність за безпеку як України, так і європейського континенту — ще один аргумент на користь того, що ця зміна світогляду відкрито сприймається на найвищому політичному рівні.
Отже, обговорювана модель обов’язкової військової служби впливає не лише на політичні рішення щодо майбутнього збройних сил. Це стратегічний вибір. І він вказує на те, якою саме прагне бути Німеччина. Вийшовши за межі захисної, але дедалі менш ефективної моделі стримування, Берлін погодився на більш активну роль у нинішніх суворих умовах.