Єврофедерація
Якщо читач не стежить щодня за європейською політикою, Радослав Сікорський для нього — просто ще одне європейське прізвище. Або хтось із нащадків нашого розробника гелікоптерів.
Утім, пора звикати, що європейські віяння нас стосуються дуже і дуже сильно. Бо насправді Радослав Сікорський — це одна з тих фігур, які вже 20 років формулюють для Європи незручні (але життєво важливі) запитання. Дай Бог, щоб хтось із України колись був настільки актуальним для цілого континенту.
Важливо розуміти, що Сікорський має певну репутацію. Її він цінує. Це екс-міністр оборони та вже вдруге міністр закордонних справ (2007–2014 рр., знову на посаді з 2023 року), а ще євродепутат зі стажем. І тільки потім пан Радослав може сприйматись нами як аналітик і публіцист.
Я не можу сказати нічого поганого про людину, яка бачила Євросоюз і зсередини брюссельської машини, і з фронтиру східноєвропейської безпеки. Все-таки такої насиченої біографії не маю. Відповідно, навіть якщо з певними тезами Сікорського не погоджуюсь, хоча б їх врахую. І вам раджу чинити так само.
Нещодавно одна з останніх тез Сікорського облетіла новини. Він заявив, що Євросоюзу доведеться стати федерацією, аби стримати російські претензії. Мовляв, зараз Європа більше нагадує конфедерацію, а такі утворення довго не живуть. Ось, дивіться з 46 хвилини. Там недовго.
Бачив у мережі коментарі, буцімто «ще один прозрів». На жаль, це не так. Це ми неуважні.
Куди ж Сікорському прозрівати? Він веде логічне продовження лінії, яку сам тягне ще з початку 2000-х.
Надворі був 2004 рік. Україна ще не розуміла, що скоро її чекають скандальні вибори й те, що згодом назвуть Помаранчевою революцією. Євросоюз проводив велику хвилю розширення. А ще в ті часи зовсім непомітний Сікорський писав звіт для American Enterprise Institute.
Там було закладено думку, яку сьогодні легко зчитати як вступ до нашої дискусії. Він писав, що під сучасною політикою лежать більш глибокі пласти спільної історії. Що немає у Європі двох окремих цивілізацій. Немає якогось справжнього Заходу і буферної зони. Суцільний континент, чиї половинки мали зовсім різну долю.
Процитую. Earlier layers of civilization are there to draw upon: the two halves of Europe have had a common experience of Christendom, Reformation, and Enlightenment.
Як поляк, що любить свою державу, Радослав гарно пояснив свою позицію через долю колишньої Організації Варшавського договору. Для Заходу, згідно з його позицією, друга половина ХХ століття була найдовшим періодом миру й добробуту. Та для Сходу це означало лише «вимушене занурення в диктатуру і бідність».
Чому він про це пише саме 2004-го? На горизонті немає війни. Навіть в Україні немає, є тільки десь далеко в Іраку. Ще ніхто навіть у фантазіях не припускає, що російські ракети можуть ударити по європейській інфраструктурі. Ще навіть кризи 2008 року немає, яка запустить у РФ тригер, що призведе до Болотної та, як реакцію системи, тотальне закручування гайок Кремлем.
Часи були зовсім інші. То чого Сікорський за цю тему взагалі взявся? Бо хорошого аналітика відрізняє вміння побачити тріщину, поки ще не посипалася стіна.
Сікорський дуже рано фіксує протиріччя: європейці живуть в одній цивілізації, але політично ділять себе на умовно «щасливий» Захід і «проблемний» Схід. І якщо в якийсь момент цю конструкцію трусоне, трясти буде всіх. Утім, на ці слова тоді все одно ніхто уваги не звернув. Я й зараз про них пишу лише тому, що ставка автора виявилась надзвичайно точною.
Минає сім років. У листопаді 2011-го пан Радослав прибуває до Берліна. Там він виступить із промовою про майбутнє Європи — і говорить уже зовсім інакше. Більш жорстко. Більш влучно. Там він заявив, що більше за німецьку силу боїться німецької бездіяльності.
I will probably be the first Polish foreign minister in history to say so, but here it is: I fear German power less than I am beginning to fear its inactivity.
Думаю, ви зрозуміли причину рішучості. Станом на 2004 рік людина бачила проблему на горизонті. Станом на 2011 рік вона вже побачила вторгнення РФ до Грузії та дивну, навіть таємничу загибель свого президента під російським Смоленськом. Тобто біда вже не десь за обрієм, вона набагато ближча. Щоправда, і тоді його не почули.
А дарма. Це було пряме звернення до центру ваги ЄС: ви стали незамінною країною Європи і не маєте права ховатися. Як і в 2004-му, так і в 2011-му Сікорський дивиться на Євросоюз як на політичну систему, складникам якої доведеться навчитись діяти разом. Або все почне рватися по швах.
Схід Європи звернувся до Заходу. Хороша була спроба, насправді.
Іншими словами, ще тоді Сікорський не побоявся слова «федерація». Польська преса прямо писала: «UE powinna być federacją» (ЄС повинен бути федерацією), — а сам міністр пояснює, що Польща готова «ділитися суверенітетом заради справедливого місця в сильнішій Європі».
Ну ось, хронологія зрозуміла. Тепер швидко перемотуємо до нашого часу. За спиною — початок гібридної, а згодом і повномасштабної війни Росії проти України, підриви на європейських інфраструктурних об’єктах, гібридні атаки вже проти Європи і постійні спроби розколоти ЄС ізсередини. Плани одного хитрого поляка, як то кажуть, aged well.
І тепер вам буде набагато легше зрозуміти позицію Сікорського вже у листопаді 2025-го.
Ось чому він прийшов на британський подкаст The Rest Is Politics: Leading із таким настроєм. Міністр фактично підсумував усе, що говорив про Європу останні 20 років.
Майже одразу Сікорський повторив це послання вже для своїх громадян. Цього разу в Сеймі. Там він підкреслив, що громадян Польщі не треба лякати Євросоюзом, утратою суверенітету та «прихованою федерацією».
Що ж відбувається насправді? Якщо зняти дипломатичні шари, відповідь доволі проста: Сікорський хоче, щоб європейський корабель пройшов історичний шторм цілісним. Для цього, на його думку, критично важливо не допустити розколу на ситу, втомлену Західну Європу і закривавлену Східну, яка воює й старіє замість усіх.
Федерація в його інтерпретації — це не «імперія із центром у Брюсселі», а домовленість про те, що ми робимо разом, а що — ніколи. Разом у кошику такі питання, як оборона, кордони, бюджети на війну і безпеку. Окремо у кожного є своя мова, культура, освіта, внутрішня мораль, податки.
Чому він так упирається саме в федеративну логіку? Бо бачить, як працює світ поза ЄС. І США, і Китай, і Росія мають одну рису, яка Європі досі дається важко: єдине командування. Вони можуть ухвалювати рішення в безпековій сфері швидко — іноді страшно швидко. Натомість ЄС живе як конфедерація: поки одна столиця дивиться на фронт, інша звіряється із соціологами щодо майбутніх виборів.
Поки Польща і Балтія говорять про мобілізацію, десь у Західній Європі досі сперечаються, чи не образяться виборці на плюс 0,5% ВВП на оборону. Це не діло.
Для нас, українців, це не теоретична проблема. Конфедеративний формат із правом вето означає довгі місяці торгу за кожен пакет допомоги, за кожну санкційну хвилю, за кожне рішення щодо заморожених російських активів. Ну не може цілий континент цілувати дупу якомусь саботажнику на кшталт Віктора Орбана чи Роберта Фіцо.
Точніше, може. І навіть певний час це робить. Але вижити на довгій дистанції із такими ритуалами навряд вийде. Цінність Сікорського у тому, що він радить континенту вижити.
