Управління заощадженнями: Сінгапур та анти-Сінгапур. Другий варіант
Наші політики ніяк не можуть второпати, що розмови про прискорений розвиток за нинішнього рівня валових заощаджень — то є пусті балачки. Зростання без фінансових ресурсів неможливе.
Популярні заяви при зростанні на 6-7% щороку є маніловщиною, якщо рівень заощаджень не буде підвищений якщо не до рівня Сингапуру, то принаймні до 30% ВВП. Без цього високий темп зростання може бути лише випадковим і короткочасним, що відбувається за вигідної цінової ситуації на світових сировинних ринках (ми вже мали приклад у 2002-2008 роках).
Накопичувальна пенсійна система, яка у вигляді законопроекту вже не перший рік десь валяється у Верховній Раді, може слугувати зразком, прямо протилежним сінгапурському досвіду, де проста ощадна система оперувала мільярдними активами в умовах, подібних до наших, тобто коли фондового ринку практично немає.
Щоб збагнути запропоновану для України накопичувальну систему, треба виявити значне терпіння. Її опис у вигляді законопроекту займає півтори сотні сторінок досить складного тексту, а скільки ще сотень сторінок потрібно підзаконних актів — невідомо.
У нашій системі управління заощадженнями, крім самих платників пенсійних внесків, ще мають взяти участь:
- авторизовані пенсійні фонди (один із них буде державним);
- авторизовані компанії з управління активами;
- авторизовані зберігачі;
- авторизовані адміністратори;
- авторизовані страхові організації;
- авторизовані банки;
- адміністратор Єдиного соціального реєстру.
Всі вони потребують оплати своїх послуг за рахунок пенсіонерів. Також треба платити аудиторам, які їх перевірятимуть, та іншій обслузі — оцінювачам майна, нотаріусам тощо. А ще потрібні витрати на проведення авторизації всіх вище названих організацій, а потім витрати на роботу регулятора, який наглядатиме за всіма нами, щоб не займалися шахрайством із пенсійними грошима.
Максимально спрощено виглядатиме приблизно так.
Майбутній пенсіонер має щомісяця робити внески або до недержавного пенсійного фонду, або до банку, який веде накопичувальні пенсійні рахунки, або до страхової компанії, яка займається страхуванням життя.
Пенсійним фондом управляє авторизований адміністратор. Облік усіх пенсійних коштів, які накопичуються в пенсійних фондах, банках і страхових компаніях, вестиме централізовано спеціальна організація, яка має назву «адміністратор Єдиного соціального реєстру».
Отримавши внески, адміністратор пенсійного фонду, страхова компанія або банк мають вирішити, що з ними робити, аби отримані кошти вберегти від інфляційного знецінення, бо вони мають зберігатися 20-30 років. Закон дозволяє їм такі дії:
- покласти гроші на банківський депозит;
- купити ОВДП або муніципальні облігації;
- купити акції українських підприємств;
- купити корпоративні облігації українських емітентів;
- придбати іноземні державні облігації;
- придбати облігації й акції іноземних компаній;
- купити похідні цінні папери (деривативи);
- купити цінні папери інвестиційних фондів.
Покласти гроші на депозит — то просте рішення, для якого не треба взагалі створювати накопичувальну пенсійну систему. Тут достатньо просто зробити в Ощадбанку накопичувальні рахунки, які можна поповнювати і з яких не можна знімати кошти (наприклад, до досягнення 60-річного віку).
Вкладання пенсійних грошей в іноземні облігації (державні чи корпоративні) або акції — це з точки зору країни, яка потерпає від нестачі інвестиційного ресурсу, є чистим економічним безумством. Ні, навіть злочином.
Серед цінних паперів українського походження зараз і в найближчому майбутньому нічого придатного для пенсійних вкладів, крім ОВДП, на фондовому ринку не знайти.
Висновок. Єдине розумне і доступне застосування пенсійних коштів, хоч би де їх накопичували — у пенсійному фонді, у страховій компанії, в авторизованому банку, — просто придбати на них державні облігації. Вся робота компаній з управління пенсійними активами, де сидітимуть люди не на малі зарплати, буде зведена до примітивного дійства: або покласти пенсійні гроші на депозит, або купити на них ОВДП, або ж скоїти економічний злочин і вивести їх з України.
Що ж відбувається далі з пенсійними грошима, коли на них накупили ОВДП? Отримані від продажу державних облігацій кошти підуть Міністерству фінансів, тобто на покриття дефіциту державного бюджету.
А як же ж інвестиції в інфраструктурні проекти та в новітні технології, де ж фінансування розвитку країни пенсійними грошима? Де український Temasek?
Серед натовпу учасників накопичувальної пенсійної системи немає жодної організації, яка відповідає за інвестування пенсійних коштів. Тобто не за купівлю цінних паперів (це вже робота управляючого активами), а за ефективне використання коштів, отриманих від продажу цінних паперів.
Ця функція покладена на емітентів цінних паперів, що в наших умовах є найбільшою вадою запропонованого законопроекту, бо емітентом єдиного доступного цінного паперу (ОВДП) є Мінфін. Надавати інвестиційні ресурси Мінфіну — це те саме, що призначати лисицю сторожити курятник. Бо природнім завданням Мінфіну є звести бюджету без дефіциту, а не дбати про розвиток економіки.
Який інвестиційний ресурс може накопичити запропонована пенсійна система? Законодавці пропонують, щоб в перший рік роботодавці вносили 1% від фонду оплати праці, через два роки — 2%. Держбюджет вносить ще стільки ж.
У 2020 році фонд оплати становив біля 1,5 трлн грн, ВВП України був 4,2 трлн. Тобто спочатку в накопичувальну пенсійну систему надходитиме менше 1% ВВП. На третій рік роботи в пенсійні фонди надходитиме до 1,5% ВВП, що відповідає рівню ЦОФ Сінгапуру в 1965-1968 роках. Втім, якщо ЦОФ Сінгапуру постійно та значно збільшував свою частку в інвестиційних ресурсах країни (дивись таблицю 2), то для українського варіанту нічого подібного не планується.
З точки зори прискорення економічного зростання інвестиційний ресурс у 1-2% ВВП не має принципового значення. Але ласий шматок коштів щорічним обсягом на пару-трійку мільярдів доларів неодмінно привабить фінансових шахраїв.
Широкий перелік цінних паперів, які законопроект дозволяє як активи пенсійних фондів, в поєднанні з відсутністю будь-яких пенсійних активів (крім ОВДП) на ринку призведе до того, що тисячі «Мавроді» почнуть створювати сотні видів «цінних паперів МММ» і намагатися продати їх пенсійним фондам.
Їхніми очевидними намірами буде створення таких цінних паперів, які будуть формально схожі на дозволені законом пенсійні активи, а в дійсності матимуть цінність на рівні туалетного паперу.
Маю всі підстави вважати, що вони зможуть це зробити. Нацкомісія з цінних паперів не зможе гарантувати стовідсотковий захист від тисяч «Мавроді». Та й взагалі не виключено, що вона сама буде залучена шахраями до махінацій із пенсійними активами.
Описана в законопроекті система розрахована на країну з розвиненим фондовим ринком. Таку, де вже існує велике розмаїття пенсійних активів різної доходності й різного рівня ризику. У країнах такого типу органи нагляду за фондовим ринком мають за плечима десятки років досвіду. Адже управління активами в такій ситуації — дійсно складна робота, конкуренція між управляючими пенсійними активами виправдана.
В наших умовах фактичної відсутності фондового ринку запропонована система є чистим муляжем, який тільки створює додаткові ризики, бо всі ці численні і різноманітні учасники системи потребують нагляду. А що таке «наш» нагляд, доступно показали «Приватбанк», «Дельта-банк», банк «Фінанси та кредит» і ще не один десяток банків, з яких під наглядом НБУ зникли мільярди гривень і доларів.
Чому ми маємо вважати, що нагляд за пенсійною системою буде якіснішим, ніж за банківською? Якщо фондового ринку немає, якщо надійного нагляду з боку держави гарантувати не можна, система управління заощадженнями має бути максимально простою.
Наприклад, можна було б розглянути такий варіант. Всі накопичувальні рахунки може вести вже існуючий Пенсійний фонд України. Він же може виконувати функції адміністратора Єдиного соціального реєстру. Всі пенсійні накопичення вкладаються не в ОВДП (тобто не в латання дірок в бюджеті), в цінні папери холдингової інституції типу Temasek або державного банку розвитку типу EBRD. Приклад EBRD у нас перед очима вже багато років. Ніякого натовпу посередників для інвестування пенсійних заощаджень не потрібно.
Біда в тому, що при нинішній політичній «еліті» такий ощадний фонд і такий банк розвитку неодмінно стануть джерелом особистого збагачення політиків і чиновників. Чи доречно створювати правильний механізм, щоб ним скористалися нечисті на руку політики? Я вважаю, що доречно. Якщо механізму фінансування розвитку немає, то ані чесні, ані корумповані політики не зможуть запровадити політику розвитку.
Це так само, як існування в багатьох країнах спеціалізованих механізмів експортного фінансування у вигляді Експортно-імпортних банків і експортних кредитних агенцій. «Укрексімбанк» роками політики використовували як засіб для особистого збагачення, а не для своїх статутних цілей. Та це зовсім не означає, що його функціональне призначення не потрібне.
Я мав намір присвятити статтю обговоренню законопроекту №2683 від 27 грудня 2019 року. Порівняння запропонованого в ньому варіанту заощадження з сінгапурським прикладом показує доцільність повного заперечення цього законопроекту: його можливості збільшити заощадження та ефективно їх інвестувати дорівнюють нулю. Це не просто «оціночне судження», це доведено історичною практикою.
Лі Куан Ю був політичним генієм. Наші законотворці, на жаль, навіть на посередніх школярів не дотягують — бо списують законодавство зі зразків, які не мають стосунку до української реальності.
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!