Угорська пастка
Примітка редакції. На жаль, цього разу Орбан святкує перемогу. Не факт, що на виборах, але в окремій сутичці.
Я за фахом далекий від політики, але одну річ про неї вже давно засвоїв. Одне з її правил не потребує пояснень і звучить так: Some of them want to use you.
Якщо хтось хоче, щоб ти щось зробив публічно і голосно про це заявив — перш ніж це робити, варто запитати себе: чому саме він цього хоче. Бо зазвичай люди наполегливо чогось хочуть від тебе не тому, що це вигідно тобі. А тому, що це вигідно їм.
Угорщина нещодавно викрала наших громадян. Не затримала, а пограбувала і викрала. Так, пограбувала, бо також затримала вантаж у вигляді грошей, які ті супроводжували. Це факт. І це мерзенно для країни ЄС і НАТО, будьмо відверті.
Така поведінка не має виправдань і не потребує пом'якшувальних формулювань. Моральний бік питання не дивує, бо Віктор Орбан є давнім союзником Путіна, і його дії в цьому контексті читаються однозначно — не як прикордонний інцидент, а виключно як свідома провокація з конкретною внутрішньополітичною метою.
В Угорщині невдовзі вибори. В Орбана кепський рейтинг, який треба підвищувати. І найкращий спосіб підтримати рейтинг перед виборами — це мати зовнішнього ворога, який поводиться так, як від нього очікують.
Ми поводилися так, як від нас очікували. Влетіли в пастку на марші, під звуки польового оркестру.
Публічні погрози зброєю? Заяви про спецназ, який може втрутитися? Так, ми потрапили в пастку, яку навіть ніхто не маскував. Пора б навчитись, що гучні слова краще притримати в той момент, коли тиша коштує набагато більше.
Так Орбан отримав саме те, чого домагався: скандал, у якому Україна загрожує Угорщині, а не навпаки. Скандал, де захисником угорського суверенітету виглядає саме він — людина, яка організувала провокацію. Це називається «отримати бажане і ще раз переконатися, що противник тебе не розчарував».
Тут важливо зрозуміти механіку. Влада Орбана роками годувала виборця певним наративом. Виборець здебільшого не аналізує, хто там що першим почав. Він бачить картинку. Якийсь спалах, а потім президент України хоче на тебе спецназ спустити.
Для угорського виборця, вихованого на орбанівській риториці про агресивних сусідів і мудрого лідера, який їх стримує, — це не скандал. Це підтвердження. Ще одне. Планове.
Так, ми не зобов'язані щось комусь пояснювати. Але що нам важливіше — бути правими в черговому срачі з Орбаном чи не заважати поразці Орбана на виборах, де в нього нарешті намітились проблеми? Я ставлю на друге. Політичне керівництво, мабуть, на перше. Інакше поводилося б розумніше.
Тому мене не дивує те, як у цій ситуації вчинив лідер угорської опозиції Петер Мадяр. Так, він підтримав провокацію. З нашого ракурсу може навіть здатися, що він став на бік Орбана. Щиро вірю, що багато хто в нас почав ображатися на Мадяра. Зрозуміло. Але марно.
Мадяр — опозиціонер у країні, чия опозиція роками виживала в умовах, де медіапростір контролює влада, а правила гри пише виключно Орбан. Будь-яка асоціація з «ворожою Україною» в таких умовах коштує відчутної кількості голосів.
Якщо комусь цікаво, рейтинг Мадяра зростав не на підтримці правильної України проти неправильної Росії. Позицію він декларує якраз як наш прихильник. Але рейтинг у нього будувався на зовсім інших, внутрішніх питаннях.
Тому щойно зовнішня політика почала загрожувати цьому старанно вибудованому механізму, Мадяр зробив те, що змушена робити опозиція в сучасній Угорщині: він не дав Орбану монополії на «захист країни». Якби він цього не зробив, суперник уже вкотре скористався б ситуацією без конкурентів.
Так, нам це неприємно. Але дорікати Мадяру за раціональне виживання в умовах угорської політики — це як дорікати шахісту, що він ходить за правилами шахів, а не за правилами шашок, які ви йому пхаєте під ніс. Йому видніше, як виграти свою партію.
Краще замислитися про інше. Чому ми знову зайшли в цю пастку?
Український спецназ міг би вирішити питання. Я в цьому не сумніваюся — і, здається, мало хто сумнівається. Наші люди вміють працювати і в складніших умовах. Ті, хто пройшов стіни Вовчанського агрегатного заводу проти кадрової російської армії, угорців можуть на своєму шляху навіть не помітити.
Швидше за все, без грошей — але людей витягли б. Знаєте, що для цього було потрібно? Не говорити про це вголос.
Взагалі. Жодного слова. Жодного натяку. Жодного «ми розглядаємо всі варіанти». Бо щойно про варіант із силовим вирішенням хтось сказав публічно — все, цього варіанту більше не існує. Фактор несподіванки зник. Він перестав бути варіантом і став заявою.
І, знову ж таки, така заява — вже не інструмент тиску. Це подарунок противнику, який тепер знає, що саме підготувати у відповідь.
Але є ще одна деталь, яка робить усю цю ситуацію особливо неприємною. Це питання внутрішньої послідовності. Бо коли хтось публічно апелює до військової сили і демонструє готовність до силових рішень — непогано, щоб його загальна політична позиція щодо армії корелювала з цим образом.
Партія того самого президента від душі гальмує будь-яке посилення мобілізації, тобто послаблює саме ту силову компоненту, образом якої потім комусь ефектно погрожують. Тут, пардон, виникає питання про узгодженість пріоритетів.
Шановний гуру військових спецоперацій, у вашій державі військовим «бойові» нещодавно затримували приблизно на місяць.
Якщо ти так любиш спиратись на військових, це добре. Тільки будь послідовним хоч трошки. Покажи, що й армія може спертись на тебе, а не чекати чергового хрестового походу проти боєздатності власної держави. Ще було б непогано показати держбюджет, який писали, виходячи з потреб армії. Це зазвичай дуже мотивує.
Одночасно економити на військових і бути прихильником військових — ні, так не вийде.
Маємо цікаву картину. Ми — країна, яка воює вже кілька років. Ми накопичили унікальний воєнний досвід і з повним правом претендуємо на місце в новому світоустрої. Тепер нам доступні опції, яких немає в інших. Ці компліменти заслужені кров'ю.
І при цьому — в цілком передбачуваній, завчасно підготовленій провокації саме ми поводимося так, ніби бачимо пастку вперше в житті. Ніби це не Орбан, якого ми вже кілька років спостерігаємо в усій його красі, а якийсь новий несподіваний гравець, чиї методи нас захопили зненацька.
Реальна рішучість завжди тиха. А емоції у великій політиці — завжди поганий радник.