США: озброїти Україну, поки не пізно
Переклав українською Mortis Aeterna.
Майже 20 наших колег-експертів і професіоналів у галузі національної безпеки, чиї цифрові підписи стоять наприкінці цієї статті, погоджуються із цим: війна в Україні досягла вирішального моменту, і на карту поставлено життєво важливі інтереси США.
Задовго до того, як Кремль уперше вторгся в Україну 2014 року, ми – з високих постів в уряді та збройних силах США – стежили за зовнішньою політикою Москви та серйозними небезпеками, які вона становить для США і наших союзників. Ми уважно слідкували за великим наступом Москви з лютого, реакцією адміністрації Байдена та її союзників і партнерів. І підтримуємо тісний зв’язок з українськими, американськими та європейськими офіційними особами. Двоє з нас щойно повернулися із зустрічей із керівниками оборонних та військових відомств України.
Хоча адміністрація Байдена успішно згуртувала союзників США та надала суттєву військову допомогу, у тому числі цього місяця, доблесним Збройним силам України, їй не вдалося створити задовільний стратегічний виклад, який дав би змогу урядам забезпечувати громадську підтримку участі НАТО у довгостроковій перспективі.
Надаючи допомогу, достатню для створення патової ситуації, але недостатню для згортання російських територіальних завоювань, адміністрація Байдена, можливо, ненавмисно вириває поразку з щелеп перемоги. Через надмірну обережність щодо провокування російської ескалації (як звичайної, так і ядерної), ми фактично поступаємося ініціативою російському президенту Володимиру Путіну і послаблюємо тиск на Москву, аби вона припинила свою агресію і всерйоз зайнялася переговорами.
Імперіалістична війна Москви проти народу України є не лише моральним обуренням – кампанія геноциду, спрямована на стирання української нації з лиця землі, – а й явною загрозою безпеці та процвітанню США.
Американські принципи й інтереси вимагають найсильнішої можливої відповіді, достатньої для того, щоб змусити росіян повернутися на долютневі рубежі і завдати максимальних утрат, які утримають росію від третього вторгнення. Зараз, коли російські сили намагаються перегрупуватися на сході та стримують зусилля України щодо повернення Херсона на півдні, для союзників України настав час зробити все можливе, надавши Україні засоби, необхідні для перемоги. Затягування конфлікту за допомогою так званих стратегічних пауз не дасть Путіну нічого, окрім можливості перегрупуватися, відновити сили і завдати ще більших збитків в Україні та за її межами.
Але досі ані адміністрації, ані європейським союзникам не вдалося чітко пояснити, чому це важливо для США та Заходу. Це важливо, тому що Путін проводить ревізіоністську зовнішню політику, спрямовану на підрив системи безпеки, заснованої на правилах, які забезпечували американську та глобальну стабільність і процвітання після закінчення Другої світової війни. Агресивні задуми Путіна не закінчуються в Україні. Як неодноразово давали зрозуміти російські офіційні особи, якщо росія переможе в Україні, під загрозою опиняться наші балтійські союзники у НАТО, а також інші союзники, які живуть по сусідству.
Розумна політика сьогодні визначає завтрашній ризик і шукає відповідне місце та час, щоб упоратися із цим ризиком. Для США та НАТО цей час настав, і це місце – Україна, велика держава, населення якої розуміє, що вибір – або перемога над Путіним, або втрата незалежності і навіть свого існування як окремої, орієнтованої на Захід нації.
Маючи необхідну зброю та економічну допомогу, Україна може перемогти росію.
Якщо вона досягне успіху, нашим солдатам із меншою ймовірністю доведеться ризикувати життям, захищаючи союзників США за договором, яким росія також загрожує.
Як виглядає поразка Путіна? Виживання України як безпечної, незалежної та економічно життєздатної держави. Це означає Україну з надійно захищеними кордонами, що включають Одесу та значну частину чорноморського узбережжя, а також сильну, добре озброєну армію і реальне припинення воєнних дій. В ідеалі це має включати повернення під контроль України всіх територій, захоплених після 24 лютого, та, зрештою, земель, вкрадених 2014 року, включаючи Крим. Такий мир можливий лише тоді, коли Путін усвідомить, що він зазнав серйозної поразки і більше не може досягти своєї мети – домінувати над Україною чи будь-якою іншою державою за допомогою сили.
Поразкою для України (і Сполучених Штатів) буде, якщо, поспішаючи припинити бойові дії, Захід почне закликати Україну поступитися територією в обмін на припинення вогню. Це стало б продовженням моделі, принаймні, з часів агресії Москви проти Грузії 2008 року, коли Захід домагається припинення вогню, яке фактично ратифікує минулу агресію Кремля і не змушує його припинити стрілянину або захоплення нові території. (Понад 10 000 українців загинули після припинення вогню за Мінськими угодами, при цьому щодня фіксували десятки і навіть сотні порушень із боку росії). Припинення вогню не покладе край російській агресії чи окупації українських земель; воно просто дасть Москві перепочинок, протягом якого вона зможе закріпити свої завоювання і потім відновити наступ. До того ж переважна більшість українців, за результатами останніх опитувань, виступають проти будь-яких територіальних поступок в обмін на припинення вогню з Москвою.
Такий план також прирече мільйони українців на життя під владою режиму, який учинив численні військові злочини, чиї високопосадовці та ЗМІ закликають до деукраїнізації України, яка вже піддається насильницькій русифікації, включаючи незаконну та недобровільну депортацію майже 400 000 українських дітей до росії. Ці заходи спонукали дедалі більше науковців назвати російську політику геноцидом.
Зараз план Москви полягає в тому, щоб досягти якомога більших успіхів на полі бою; провести фіктивні референдуми на нещодавно окупованих українських територіях, які стануть прелюдією до їх анексії; підірвати єдність у підтримці України Заходом шляхом припинення постачання газу у зимовий період; та у блокуванні українських портів, щоб викликати дестабілізуючий дефіцит продовольства на глобальному Півдні, який буде спрямований на Захід. Для всіх цих цілей Москві потрібен час. Це означає, що Сполучені Штати та їхні союзники мають продовжувати тиск на Москву.
Адміністрація Байдена має діяти більш оперативно і стратегічно, задовольняючи українські запити на системи озброєнь. А коли вона вирішить відправити більш сучасну зброю, наприклад артилерійські установки HIMARS, то повинна зробити це у великих кількостях, щоб максимально посилити їхній вплив на полі бою.
Україні потрібні далекобійні вогневі засоби, аби зірвати російський наступ, включаючи знищення російських запасів пального та складів боєприпасів. Це означає, що США мають направити ракети ATACMS, які стріляють із HIMARS на дальність до 300 км, необхідні для ураження російських військових цілей у будь-якій точці України, включаючи окупований Крим. А ще Україна потребує постійного поповнення боєприпасів та запасних частин для артилерійських платформ, що постачаються з різних країн, деякі з яких не є взаємозамінними. Ці системи постійно використовуються, що робить технічне обслуговування та поповнення запасів запасних частин критично важливими. Те, як і де виконуються ці завдання, а також логістична інфраструктура, що дає можливість швидко перекинути обладнання туди, де воно може бути найкориснішим, також може мати велике значення.
Крім цього, Україні необхідно більше засобів ППО малої та середньої дальності для протидії російським повітряним і ракетним атакам. Зростаючою проблемою є необхідність розгортання адекватних контрзаходів для протидії поширенню безпілотників російського виробництва і нових безпілотників, які намагаються закупити в Ірані.
Досі адміністрація не наважувалася на такі рішучі кроки, побоюючись спровокувати росію, або, як нещодавно сказав радник із національної безпеки Джейк Салліван на Аспенському безпековому форумі, «щоб уникнути Третьої світової війни». Путін та інші високопосадовці неодноразово напередодні і після вторгнення Москви 24 лютого нагадували Заходу про небезпеку ядерної війни. Але США також є ядерною державою, і було би стратегічною помилкою припускати, що ядерне стримування більше не працює. Ядерне стримування, як і раніше, працює.
Путіну вигідно загрожувати ядерною війною, але не розпочинати її. І ми бачили, як Кремль робив ядерні погрози, які виявилися порожніми – наприклад, у зв’язку зі вступом Фінляндії та Швеції до НАТО. Якщо ми дозволимо Путіну залякувати нас через надання зброї, необхідної Україні, аби зупинити російський ревізіонізм – що станеться, коли він змахне своєю ядерною паличкою над країнами Балтії? І чому адміністрація вважає, що Путін не наважиться зробити це з Естонією чи Польщею, якщо така тактика спрацювала для нього в Україні?
Ставки очевидні для нас, наших союзників та України. Ми не повинні дурити себе. Ми можемо думати, що щодня, коли відкладаємо надання Україні зброї, необхідної для перемоги, то уникаємо конфронтації з Кремлем. Навпаки, ми лише збільшуємо ймовірність того, що зіткнемося із цією небезпекою на менш сприятливому ґрунті. Розумний та розсудливий крок – зупинити агресивні задуми Путіна в Україні, і зробити це зараз, коли це матиме значення.
Підписанти:
Філіп Брідлав, генерал ВПС США (у відставці), Верховний головнокомандувач союзними військами у Європі (2013–2016), заслужений професор Школи Сема Нанна при Технологічному інституті Джорджії;
Дебра Каган, колишній співробітник Держдепартаменту та Міністерства оборони, заслужений спеціаліст у галузі енергетики Transatlantic Leadership Network;
Уеслі Кларк, генерал (у відставці), Верховний головнокомандувач союзними військами у Європі (1997–2000), старший співробітник Центру Беркла Каліфорнійського університету;
Пола Дж. Добрянскі, Спеціальний посланник США з питань Північної Ірландії (2007–2009), колишній заступник державного секретаря США із глобальних питань;
Ерік Едельман, Посол США у Фінляндії (1998–2001) та Туреччині (2003–2005), колишній заступник міністра оборони з питань політики;
Евелін Фаркас, доктор, колишній заступник помічника міністра оборони з питань росії, України та Євразії; виконавчий директор Інституту Маккейна;
Деніел Фрід, Посол США у Польщі (1997–2000), колишній помічник держсекретаря США зі справ Європи; науковий співробітник Weiser Family, Atlantic Council;
Джон Хербст, Посол США в Україні (2003-2006) та Узбекистані (2000–2003); старший директор Євразійського центру Atlantic Council;
Бен Ходжес, генерал-лейтенант (у відставці), головнокомандувач армії США у Європі (1995);
Джон Корнблум, Посол США у Німеччині (1997–2001);
Девід Крамер, колишній помічник держсекретаря США з питань демократії, прав людини та праці;
Ян Лодал, колишній головний заступник міністра оборони США з питань політики; заслужений науковий співробітник Центру стратегії та безпеки імені Скоукрофта, Atlantic Council;
Роберт Макконнелл, колишній помічник генерального прокурора; співзасновник Фонду США – Україна;
Стівен Сестанович, Посол з особливих доручень у країнах колишнього Радянського Союзу (1997–2001), старший науковий співробітник Ради з міжнародних відносин, професор Колумбійського університету;
Джон Сайфер, колишній офіцер і начальник відділення Таємної служби ЦРУ, старший науковий співробітник Євразійського центру Atlantic Council;
Вільям Тейлор, Посол США в Україні (2006–2009), Тимчасовий повірений у справах США в Україні (2019–2020);
Александр Вершбоу, колишній заступник генерального секретаря НАТО, колишній помічник міністра оборони; Посол в росії (2001–2005) та НАТО (1998–2001).
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!