Штурмовий пріоритет
Примітка редакції. Коли війна змінюється, розподіл новобранців має змінитися також. Бо щось у нас забагато роботи для «пожежних команд».
Війна з 2022 року кілька разів змінювала обличчя, і щоразу ми робили вигляд, що це тимчасово. Що от зараз «перетерпимо», а потім повернеться… А що повернеться?
Комусь повернуться «мир, вибори, переговори». Таких фантазерів я вже всерйоз не сприймаю, і вам не раджу. Комусь, навпаки, хочеться повернути знайому нам маневрену війну — колони, рейди, прориви, красиві стрілочки на мапі. Але станом на тепер від тієї маневреної війни не лишилося майже нічого.
Війні байдуже, які в нас побажання. Ось вам рідкісні спроби великого штурму з будь-якого боку. Ось вам сидіння «по норах», і позиції, де однаково багато часу йде на відстеження ворожої піхоти та дронів. Фронт перетворився на поле постійного мікроконтакту, а не хвилеріз між двома арміями.
У такій війні є й плюси, й мінуси. Перший мінус очевидний — звична нам «лінія фронту» розмивається. Вона існує на картах і в зведеннях, але в реальності часто відчувається як зона, де ти або встигаєш вчасно зреагувати, або ні. Дрон, що прилетів «нізвідки». Піхота, що влізла «не там». Позиція, яку місяць тому вважали своєю, а сьогодні вона — вже чужий тил.
Такого вистачатиме ще дуже довго, на жаль. Однак є й плюс, про який рідко кажуть уголос. У цій війні все-таки можна вижити навіть людині, яка найбільше в житті боялася взяти участь у механізованому штурмі. Можу помилятись, але бачив певні приклади.
І, навіть якщо мій висновок недоречний, аргумент у його основі точно підійде: виживання бійця тепер частіше залежить від рефлексів, дисципліни й дрібних рішень, а не від того, чи пощастило йому опинитися у «правильній» колоні, яку дивом не розваляло на підступах до ворожих позицій.
Легкою солдатська рутина від цього не стане. Якщо чесно — вона стане навіть більш вимогливою до мозку й нервів. Я сильно сумніваюся, що у кожного другого в дитинстві були розвинені навички стрільби з дробовика. Або що кожен третій без нагадувань візьме окопний РЕБ, поставить його в правильне місце і ще й увімкне.
Ні, звісно. Ці рефлекси доведеться напрацювати з нуля. Але, як на мене, воно того варте.
Про всяк випадок уточню, щодо якої «норми» говорю. Так я бачу шлях звичайного українського солдата після 2025 року — із переходом на корпусну систему. Відповідно до цієї логіки за відрізок фронту від умовного села Червоні Поросята до селища міського типу Бомжувате хтось має відповідати. Спочатку бригада, потім її корпус.
З відповідальності за конкретну ділянку виростають правильні уміння й правильні звички. Коли ти знаєш місцевість, знаєш сусідів, знаєш, де у тебе слабке місце, а де сильне, — то інакше дивишся на інженерку, розвідку, РЕБ, логістику, навчання людей. Ти не граєш у «приїхали–поїхали». Ти живеш на своєму клаптику війни й маєш зробити так, щоб він не порвався.
І тут ми підходимо до головної пастки. Людина має розуміти, що їй треба зробити, аби виконати бойове розпорядження і при цьому не постраждати. Але щоб цей підхід працював, умовний солдат має бути готовий саме до служби у бригаді, яка вписалася у корпусну систему й тримає свою ділянку ЛБЗ.
Там, де є чітке розмежування відповідальності. Або його немає, і тоді керівництво бригади за це поплатиться (випадків уже вистачає). Там, де вся твоя підготовка дійсно конвертується у результат, а не розчиняється у хаосі. Там, де є кому відповісти за те, що працює. І за те, що не працює.
А де ви можете опинитися замість цього? Правильно, у штурмовому полку. І от там інша логіка війни. Поки корпуси рахують кожен квадратний метр і будують системність на своїх ділянках, тут часто діє «пожежний» режим — приїхав, стабілізував обстановку, поїхав на нове місце. Інші завдання. Інші потреби. Інша психологія командування. Інша ціна помилки.
І найгірше. Тоді дуже легко отримати відчуття, що відповідальність розмазана по стіні тонким шаром. Ти не вкорінений у ділянку. Ти закриваєш дірки, які виникають у різних місцях. А система починає поводитися так, ніби це нормально: дірки були, є і будуть, головне — мати людей, які їх лататимуть.
Безумовно, без штурмових полків теж не повоюєш. Питання не в тому, «потрібні чи ні». Питання в ролі. У здоровій конструкції штурмові підрозділи — це частина системи, такий антикризовий менеджер, який з’являється там, де треба швидко та жорстко, і зникає, коли ситуація повертається в керовані рамки.
Проблема починається там, де ми бачимо, що саме туди віддають найбільше новобранців. Тобто «пожежна команда» перестає бути частиною системи — і стає фаворитом системи. І це вже не про тактику. Це про перекошену модель війни.
Війна, якщо чесно, довго не пояснює. Вона просто терпляче веде нас за ручку до простого вибору. Ми або змінюємося, або платимо за те, що не змінилися. Штурмовий полк може існувати в армії так само, як пожежна команда існує в місті. Але віддавати туди більшість людей не варто.
Якщо ставиш пріоритет «пожежників» вище від бригад, що відповідають за свій шматок фронту, — ти сам собі створюєш реальність, де пожежі стають нормою. А потім дивуєшся, чому в тебе завжди бракує води і чому все одно штани підгорають.
Нормальна логіка інша. Нехай бригади тримають фронт так, щоб штурмовий полк не їздив по всій ЛБЗ, змінюючи області як запальнички. Щоб було саме так, дайте бригадам людей. Не віддавайте все поповнення виключно тим, хто буде постійно виправляти те, що бригади допустять у ситуації дефіциту особового складу. Це лікування симптомів замість хвороби.
Раз війна змінилася, пора змінювати і пріоритети розподілу мобілізованих. Щоб вони йшли на ту війну, яка йде в реальності. Не на ту, яка закінчилася ще 2023 року, просто комусь дуже подобається воювати саме так. Із відповідними успіхами й утратами.