Що за «MNDAA»? Китайська «ДНР»
Примітка редакції. Одній авторитарній державі пробачили забавки з так званими «ДНР» і «ЛНР». Інша подивилась та захотіла вчинити так само.
«Вони тримають вогонь в одній руці й воду в іншій», —
поширена характеристика китайської політики серед офіцерів у М’янмі
Інтернет подарував людству можливість пізнати світ. Бути в курсі, не висуваючись до епіцентру подій. Але ми впевнені — ви не знаєте, що Китай уже має власну «ДНР» та будує «китайський світ» із сінізацією загарбаної держави.
Це не тому, що ви якісь погані аналітики (але пам’ятайте: ви завжди можете краще). Так вийшло, що людство не використовує всю користь від зв’язку. Інтернет, як-ніяк, передусім є засобом зв’язку. Те, без чого не обійдеться жодна армія, чомусь стало іграшкою для світу цивільних жителів.
Тож пора поговорити про серйозні речі. Як каже Лесь Подерв’янський, дійові особи:
- Народно-визвольна армія Китаю (НВАК);
- Комуністична партія Китаю (КПК);
- коканзьке збройне угруповання «Армія національного демократичного альянсу М’янми» («Myanmar National Democratic Alliance Army», «MNDAA»).
А ще Соломон Самсонович, Денис Адамович та інші злі сумоїсти. Ну, поїхали.
Отже, інтернет. Будьмо відверті, ми й самі нещодавно не були в курсі таких подій. І були щиро здивовані, коли по крупицях удалося встановити, що ж саме відбувається у М’янмі прямо зараз. Нам як громадянам України це дуже нагадує події на Донбасі навесні 2014-го. На жаль, зло знову проявилось деінде. Бо його ніхто не покарав за перший прояв, мабуть.
Ситуація дещо дивна, оскільки тривогу б’ють окремі спеціалісти — від академічних видань до спеціалізованих дослідницьких центрів, від регіональних видань до зовсім невеликих «польових» джерел. Утім, 99% жителів планети цього вперто не помічають.
Можливо, Інформаційна агенція «Шан Геральд» (Shan Herald Agency for News, або просто SHAN) мала б започаткувати челендж у TikTok, аби достукатись зі своїми матеріалами. А хлопці з «Демократичного голосу Бірми» (Democratic Voice of Burma, DVB) — щодня писати про це у Threads, обов’язково з ванільними фото дівчат певного віку. Ну а «М’янма зараз» (Myanmar Now), «Міжнародні новини Бірми» (Burma News International, BNI) та мультимедійна новинна організація Mizzima подавали б їм ідеї для свіжого контенту.
Правильного контенту.
Поки світ шукає правильний контент, комуністичний Пекін спокійно та безкарно будує так званий Китайсько-м’янманський економічний коридор, або CMEC англійською.
Китайські офіцери вже прямо задіяні у коканзькому конфлікті. Величезна держава вигризає собі шлях до Індійського океану, де неминуче зіткнеться з інтересами іншої величезної держави (на неї натякає назва цього океану, наприклад). І ніхто зі сторони не париться, поки це не виллється у такий об’єм крові, що не помічати таке стане вже просто неможливо.
Хіба нам не знайома така ситуація? Певна країна настільки хоче досягти своїх політичних цілей, що відправляє військових до зони виконання. Але не настільки впевнена в подальшому розвитку подій. Тому перед відправкою все ж зриває свої шеврони з їхніх рукавів.
Так, дуже знайомо.
Спеціалістів надто мало, щоб застосувати певну аналітичну рамку щодо так званої «MNDAA» навіть у західній літературі. Мовчимо про наш сегмент. Тож матеріал «Петра і Мазепи», самі розумієте, може слугувати хіба прелюдією до цієї теми. Вибачте, ми не академіки.
Починати треба з основ. Зрозуміти сучасну роль «MNDAA» неможливо без реконструкції її ідеологічної від самого початку. Ось цим і займемось у першій частині циклу.
Коканг — територія площею приблизно 1895 квадратних кілометрів у північній частині Шанської держави. Вона заселена переважно етнічними китайцями — хань юньнанського походження. Впродовж кількох століть входила до складу китайських адміністративних систем.
Спочатку була суто васальна залежність від Баошаню (Юньнань). Цей етап згаданий іще в джерелах часів британської колонізації. Формально Коканг програли в карти британській Бірмі, що закріпили додатковим протоколом до Синьсько-британської прикордонної конвенції. Та документи це зафіксували лише у лютому 1897 року. До речі, таке розмежування досі оскаржується Республікою Китай (тобто Тайванем).
Наприкінці 1960-х регіоном керувала Комуністична партія Бірми (КПБ), яку фінансував Пекін. Над більшою частиною території вона точно мала контроль. Саме через КПБ китайські комуністи забезпечили проєкцію свого впливу на північ Бірми. І це їм удавалося протягом двох десятиліть.
Розкол 1989 року був одночасно бунтом проти ідеологічної надбудови й адаптацією до нової прагматичної логіки Ден Сяопіна. Ханьська етнічна ідентичність виявилася значно більш стійким інструментом, ніж гола марксистська риторика.
12 березня 1989 року свій хід зробив Пен Цзясін (Pheung Kya-shin). На той момент він очолював коканзьке відділення КПБ, і взяв на себе відповідальність за розрив відносин із центральним керівництвом. Так, власне, і з’явилася «MNDAA».
Показово, що розрив стався не з ідеологічних, а з етнічних і бізнесових мотивів. Пен Цзясін не погоджувався з позицією КПБ щодо регулювання виробництва опіуму та недостатнім представництвом нацменшин у центральних структурах.
Того ж року «MNDAA» першою серед угруповань Шанської держави підписала угоду про припинення вогню з урядом М’янми. Підконтрольний їй регіон отримав статус «Першого особливого району штату Шан». Це розмежування закріпило базовий компроміс: «MNDAA» зберігала де-факто автономію при формальному визнанні бірманського суверенітету, тоді як зв’язки з Юньнанню забезпечували економічне виживання.
У 1990-х політичний клімат зазнав еволюції. Пекін стосовно збройних формувань у М’янмі декларував політику «Трьох ні»: не втручатися, не брати участі, не допомагати. Ті ж правила стосувались і «MNDAA».
Це обмеження, однак, ніколи не виключало неформальних каналів: торговельних, кланових і розвідувальних. Провінційний уряд Юньнані функціонував як частково автономний гравець, підтримуючи прагматичні зв’язки з коканзьким керівництвом незалежно від центрального курсу.
Коканзька криза 2009 року оголила обидва боки цієї суперечності. 24 серпня збройні сили М’янми, які мають доволі гарну назву Татмадо, розгромили «MNDAA» і зайняли столицю регіону — місто Лауккай. Майже 37 тисяч біженців, серед яких було 700 бойовиків «MNDAA», перейшли на китайський бік. Утім, нові союзники для початку їх роззброїли.
Пекін зажадав «захисту безпеки та законних прав китайських громадян у М’янмі». Це була перша публічна заява, в якій КНР апелювала до екстериторіальної відповідальності за етнічних китайців поза межами власної держави. Та сама доктрина, яка згодом стала структурним елементом китайської політики «захисту зарубіжних співвітчизників».
2009 року Пен Цзясін осів у Китаї. Саме звідти, за китайської підтримки, й відбувалося відновлення його організації. 2014-го втікач навіть дав інтерв’ю китайській газеті Global Times, заявивши про намір повернути Коканг під контроль «MNDAA». Задумайтесь, чи могла пройти в основному виданні КПК така публікація, якби її не погодили згори?
Поки Пен Цзясін роздавав інтерв’ю та заяви, його син Пен Дежень (PengDeren) тихцем перебрав керівництво над організацією. Експерти пишуть, що він її суттєво перебудував. Ані спростувати, ані підтвердити цю тезу ми не ризикнемо.
Бо головне тут інше. Ключовою умовою китайської підтримки стала ліквідація виробництва опіуму та боротьба з онлайн-шахрайством, скерованим проти китайських громадян. Дніпровські офіси — не єдині у своєму жанрі.
Пен Дежень демонстративно виконав ці вимоги. Це, власне, і відкрило шлях до тихої реабілітації «MNDAA» в очах Пекіна. Далі — як по маслу. Ще до 2021 року організація, за різними оцінками, налічувала не менше ніж 5000 добре озброєних бойовиків. Джерела фінансування, окрім прикордонної торгівлі, включали, за наявними даними, китайські інвестиційні канали.
2021 рік дав цим озброєним бойовикам шанс. У М’янмі чи то революція, чи то державний переворот — залежить від точки зору. І все ж, як би це не називали інші, країна похитнулась.
Згодом кордон перейдуть озброєні люди без розпізнавальних знаків. Діятимуть в інтересах сусідньої держави, заперечуючи це. І фактично на власних багнетах понесуть її «мир» із жорстким нав’язуванням мови, культури та релігії. І там, де західні жителі здивуються чи відчують шок, українці подумають: «Хм, десь ми це вже бачили».
Далі буде.