Реднек із РЕБом
Колись у військовій міфології все було просто. Є піхота — масова, тупувата, але хоробра. Є спецназ. Суцільні Рембо: самі себе перекинуть через фронт, самі себе забезпечать, евакуюють. Може, по дорозі ще й напишуть мемуари.
Ця різниця досі відчутна на Заході. Згадайте виступ американського міністра війни, який вимагав від армійців голити бороди, а всіх неохочих запрошував до лав спецпризначенців. Мовляв, ось там можете вийожуватись. Не тут, не в сухопутці.
Про бороди я згадав ситуативно. Це лише один з аспектів, що видає застаріле сприйняття ролі піхоти та спецури. Мовляв, піхоту треба вести за ручку, прикривати артилерією й авіацією. А спецназ сам у дупу залізе без мила, і сам звідти вилізе.
Україна цю картинку вже спалила дотла. У нас піхота сама носить на собі РЕБ, возиться з детекторами дронів, працює з планшетами й цифровими картами. Ніхто не сидить у штабі з трубкою, щоб крикнути в рацію: «Миколо, на тебе летить дрон зліва, поверни голову».
Все просто. Якщо ти сам не побачив — тебе вже немає. Жорстоко та цинічно, зате кажу як є. Штаб має працювати як штаб, і критерії його компетентності ми визначаємо за градусом дурнуватості виданих наказів. Але штаб точно не має через кожну зруйновану хату тебе проводити, щось на ходу аналізуючи. У кожного своє завдання.
Тут і починається цікаве. Бо десь там, за океаном, у головах досі сидить стара схема. Де піхота — це умовний Джон із Техасу або Монтани. Його вирвали з трейлера, де майбутній герой потягував собі пивко. Навчили розрізняти праву та ліву ноги, видали гвинтівку й пообіцяли, що зверху завжди буде дрон, супутник і CAS, а поруч — крутий морпіх.
Піт Геґсет не просто так хоче побільше стрільців у армії, і поменше воїнів із клавіатурою. Це людина, яка прагне посилити військо у новий час, хоч сама і застрягла у дещо застарілих декораціях. Рухається у правильний бік, тільки не тим маршрутом (так здається збоку, у нас теж були Хомчаки всілякі).
Якщо ви раптом не служите в армії, або не цікавились американським мілітаризмом, розповім одну важливу штуку. Там із роками, яка б не була адміністрація, армія ставала найбільш ліберальною структурою. Принаймні, її такою намагались зробити.
Як результат, провали стали помітні ще до повернення Трампа. За президента Байдена було скасовано ЛГБТ-квоти для сержантів, бо вони просто себе не показали. Ще раз: за президента, який чи не найбільше топив за ось такі прояви різноманіття. Навіть він побачив, що це не працює, і взагалі заважає.
Лібералізація армії йшла не тільки в цьому напрямі. Певний час сержантам надумали забороняти такі дії, як… Наприклад, право перевіряти особисті речі солдата. Ти почекай, сержанте, нехай підозрілий новачок налигається увечері. Може, й товаришів пригостить. Треба чемно чекати, поки новобранець нажереться в нуль, зірве завдання й поставить під загрозу інших, — а потім уже розбирати уламки кар’єри і життя. Ось тоді й матимеш повні штани пригод. До цього не лізь.
А, точно. Ще сержантам рекомендували не підвищувати голос на особовий склад. Тобто рекомендували не робити те, навіщо сержанти взагалі потрібні у плані дисципліни. Фактично зав’язували руки: не можна «ображати особистість».
Я достатньо відвів вас убік від основної теми, аби поставити незручне запитання. Де в усьому перечисленому оновлення сухопутних військ? Де необхідність нових курсів, так званих окопних засобів РЕБ, детекторів? Тут можна чисто навколо обов’язків танцювати років десять, так нічого і не зрозумівши.
Саме тому я не хизуюсь, що ми такі класні й попереду всіх. Нам довелося здобувати цей прогрес великою кров’ю. І, хоч я не можу радіти через небажання наших партнерів купувати прогрес не за ціною загиблих взводів, усе ж розумію причину їх небажання.
Тепер це потроху відкручують назад. І тут найцікавіше — це не випадкові спазми «поганих мілітаристів», а наслідок дуже конкретних розмов у Вашингтоні, які також почалися ще за Байдена.
Ще у 2023-му в Конгресі й Сенаті офіційно звучало, що армія США має вчитися в України. Взяти уроки української війни й упровадити їх у структуру й навчання. На слуханнях щодо ролі сил спецоперацій один з експертів радив створювати нові спеціальності, пов’язані з БпЛА.
На Сенатських слуханнях із глобальної стратегії війну в Україні називали тестом: чи здатні Штати підтримувати союзника зброєю й боєприпасами, коли конфлікт не закінчується за три тижні? Як виявилося, ні. Склади порожніють швидше, ніж заводи встигають їх поповнювати, а «економіка мирного часу» не встигає за темпом.
У Палаті представників питали ще жорсткіше: що ви, панове генерали, робите з уроками про РЕБ і дрони? Чи тренуєте свої частини в умовах, де в небі рій FPV, радіоефір забитий, зв’язок глушать, а GPS у принципі не існує?
На рівні паперів навіть дійшли до того, що в оборонному бюджеті прописали окремим пунктом: міністр оборони (тепер уже міністр війни) зобов’язаний забезпечити виявлення, поширення й впровадження уроків, винесених із війни в Україні, по всьому відомству.
І от тут у гру заходить політика. Приходить Трамп. У медіа він — ходяча цитата про «завершити війну за 24 години» і «чому б Путіну не взяти щось собі». А от у тіні цього цирку виявляється дуже приземлена робота: розгортання виробництва, зміна правил набору. І знову ж, я підкреслю, повернення сержантам повноважень. На це рішення знадобились аж дві адміністрації.
Якщо перекласти це з бюрократичної на людську, Україна не знімає для західних партнерів серіали про війну. Вона пише інструкцію, і пише кров’ю. На жаль, своєю. Цю інструкцію можна не перекладати і не читати зовсім, та тоді доведеться писати свою.
І тут ми повертаємось до того самого Джона з Монтани. В американських штабах його досі часто малюють як «піхота базова, спецназ просунутий». У реальній війні проти рівного противника ця схема розвалюється. Кожен піхотинець має бути «трішки спецназом». Кожен спецпризначенець має бути елітною, але піхотою.
Українська піхота вже так живе. Не від хорошого життя. Американські колеги наших бійців іще мають розкіш думати, ніби матимуть час на адаптацію. Біда в тому, що війна розвивається щодня, тому навіть зараз треба йти в ногу із нею.
Парадокс у тому, що формальні відповіді вже написані. Є вимоги взяти на озброєння український досвід. Є законопроєкти, які описують механізми, як саме це робити. Та ще у нас є політична бійка навколо Трампа та доступу до його вух. Навколо «миру за один день». Це забиває ефір і створює відчуття, що ніхто нічим не займається.
Нас це сердить, бо ми вже платимо за це людським життям. На Заході хтось думає, що без активних бойових дій йому платити і не доведеться. Втім, ситуація виглядає інакше. Захід ще не вступав у жодну війну, але небажання оновити армійську підготовку вже бере людські життя в кредит. Його виплатять під час перших серйозних сутичок.
І від цього боргового колектора ніяк не втечеш. Він лише намотує тобі додаткову сотню тисяч загиблих за небажання платити за позикою вчасно.
Питання в тому, коли вони визнають, що їхні Джони та Майкли мають жити за тими самими правилами, за якими зараз живуть наші Миколи і Тараси на лінії бойового зіткнення. Інакше Миколи і Тараси виживуть, а для Джона з Майклом будуть дуже погані новини. Там, де ми навіть за бажання вже не допоможемо.