Про що мовчить К.О.?
«Они там насытятся кровью, кишками и трупами
Приедут на гражданку и будут себя хорошо вести»
ВІА Nord Division
Примітка редакції. Наша політика так увірувала в перемир'я, що закрила себе в цій ілюзії. А декому безкоштовно дістались симпатії війська.
Так склалось, що завдяки низці збігів світ давно не знав значних потрясінь, що не могло не вплинути на сприйняття політики. На жаль, це і про нас із вами.
Кліпове мислення стало вершиною комфортної деградації. Воно призвело до спрощення багатьох понять. Навіть складних. Навіть у плані політики, яка простою бути не може (що вам підтвердить будь-який нормальний політтехнолог). То що ж сталось? У чому це проявляється? Ви точно помічали ці симптоми навколо себе.
Наприклад, звичка оцінювати успішність політика лише рейтингом.
Фінальний раунд
Політику часто міряють так, ніби вона складається виключно з останніх двох тижнів перед виборами. Хто кому посміхнувся. Хто куди прийшов. Хто вдало сказав фразу для телевізора (і для чийого каналу). Хто кого перебив на ефірі. Хто зловив більшу хвилю народного роздратування, або хто «Ай-й-й молодець».
Але ж це фінальна стадія. Це вже спринт після довгого нудного передвиборчого марафону. А до нього політик не просто шукає голоси, він формує собі право говорити від імені певної частини суспільства. І ось це право часто буває більш важливим за миттєві рейтинги, які за умов підвищеної складності 300 разів на тиждень змінюються.
Ніхто не сперечається, що вибори виграє більшість. От тільки до виборів ще дійти треба. Бо політичний проєкт народжується з ядра.
Навіть якщо ядра немає, політику доведеться його створити. Згуртувати ту омріяну більшість навколо пустого місця — завдання, яке не потягнуть навіть справжні чарівники. Хоча деяким гадалкам це пару років вдавалось, але вже за результатами тих виборів.
Більшість можна добирати перед фінальною сутичкою. Наприклад, ближче до дня виборів, а якщо вони заплановані у два тури — безпосередньо перед другим, гарантувавши собі місце там. Далі все залежить від вашої стратегії. І щоб вона будувалась не на очікуваннях і повітряних замках, ядро краще мати заздалегідь.
Ядром не стануть всі ті, хто просто «може проголосувати». Це всі вміють. А тут потрібні люди, які приймуть вас за свого. Ті, хто просто можуть проголосувати — часто опиняються лише тимчасовим доданком.
І тут ми повертаємось до гонитви за більшістю.
Наша історія останніх десятиліть, якщо придивитися до неї без емоцій, постійно показує одну й ту саму річ. У насправді вирішальні моменти вам може знадобитись не стільки тотальна більшість, скільки більш організована меншість.
Наприклад, у нас так люблять посилатись на Майдан як останню інстанцію. Якийсь чиновник сказав щось не те — отже, він уже смертежер на рівні Януковича, а ось Майдан… А що Майдан? Є якісь більш серйозні тези, паралелі, тенденції?
Ми б не радили посилатись у політичних питаннях на приклад революції, що сталася внаслідок омертвіння нашої політики. Але гаразд. Давайте спробуємо.
Майдан, АТО, 2019-й
Тотальна більшість громадян під час Майдану сиділа вдома. Ходила на роботу. Може, боялась чогось чи когось, але з жодної зі сторін участі не брала. Хто переміг? Явно не більшість. Та слухняно прийняла результат сутички між двома меншостями.
Кому результати сподобались, ті їх привласнили. Хоча Шовковичну вулицю в Києві досі плутають з Інститутською.
Кому не сподобалось, той списав весь подальший дискомфорт на Майдан. І все.
Після другого Майдану почалось те, що ми називаємо гібридною війною, а в народі звуть виключно як АТО. На цьому етапі війни Україна, не маючи сильної армії, змогла встояти й навіть відвоювала частину втрачених територій. Результат неймовірний, як для тих умов.
Може, це була більшість? І знову ні.
На жаль, вона в ті часи не те що нікуди не пішла — вона ще й скаржилась на військовий збір чи інші незручні деталі в тилу. Можна пожартувати, що багатьом за часів АТО не вистачало «назвати це війною», і «тоді б вони пішли». Ось це було більшістю.
Більшість в обох випадках прийняла той факт, що десь далеко почалася війна. Частина цієї більшості свою ненависть спрямувала на переселенців із зони АТО замість ворога, який і вигнав цих людей із домівок (тобто створив умови, які мало кому подобаються).
Замисліться, де б ми всі зараз були, якби доля країни тоді реально залежала від ось такої чудової більшості? Напевно, в окупації. Або в могилі.
Це ми до чого, власне. Не треба забувати про добре організовану меншість. У певні моменти вона цінніша за неорганізовану більшість. А в певні моменти вона стає вашим електоральним ядром.
Є приклад перемоги без жодного ядра. У 2019 році на президентських і парламентських виборах шампанське відкривали Володимир Зеленський і його партія «Слуга народу». За відсотками результати були з розряду «Огого, нічого собі». Насправді виявилося, що це ситуативний союз виборців.
Тому партія, маючи аж такі солідні (суто за відсотками) результати, вже невдовзі почала колядувати по всій Верховній Раді. Просити голоси за свої законопроекти то в ОПЗЖ, то у «Батьківщини», то ще в когось.
Гарно пускати слину на відсотки, не маючи твердої політичної опори, чи не так? У вже згаданої «Батьківщини» з ядром усе дуже добре.
Виходить, ви можете не перемагати на виборах. Навіть не намагатись. Але, якщо на вашому боці зосереджено певну кількість «заряджених» виборців — все, «дєло в шляпє». Тоді переможці, які формуванням ядерного електорату собі життя не ускладнювали, ходитимуть до вас на поклон.
Дадуть що завгодно, аби отримати десяток ваших голосів за пару тижнів. Тобто десяток мандатів, делегованих вашими небайдужими виборцями.
Ось мораль сучасної політики. І саме в цьому сенсі публічна позиція Кирила Буданова виглядає значно цікавіше, ніж будь-які заяви будь-якого посадовця. Хто ж заклав для цього основу, як ви вважаєте?
Найвільніша ніша світу
Щоб знайти своє електоральне ядро, вам потрібно окреслити свою нішу. Інтереси якої категорії населення ви реально зможете лобіювати? Яким чином? Або, наприклад, чи не виб'ють вас із цієї ніші більш грошовиті конкуренти?
Хор невідомих бабусь імені Юлії Володимирівни — приклад того, як політик свою нішу забетонував та оточив кулеметними вишками. Важко уявити, хто б обігнав пані Тимошенко на цьому полі. Олег Ляшко якось зумів, але цього запалу вистачило лише на одне скликання.
Тому до Юлії Володимирівни «слуги» за голосами бігали, а до Олега Валерійовича — вже ні.
Подивіться на Україну очима… Ну, якщо не політтехнолога, то хоча б організатора. Куди так рвуться наші політики? Нинішня мода — якщо не торгувати обіцянками миру, то хоча б захищати народ від мобілізації. Писати «Росія» і «Путін» з маленької літери. Час від часу висловлювати жаль з приводу чергових ракетних обстрілів.
Але стривайте-но. Це ж настільки мейнстрім, що аж нудно.
У цій ніші всілося більше політиків, ніж більш худеньких людей влізло б стоячи. Навіщо туди пхатись? Там і так дихати нічим.
Поряд є абсолютно вільний простір. Там можна перебувати, кажучи громадянам незручну правду. Можливо, для основної маси політиків ви в такому разі — політичний самогубець. І це дійсно самогубство для тих, хто вірить у наближення виборів.
Та це найбільш правильний шлях для тих, хто розуміє: виборів не буде ще довго. Певний час не буде, скажімо так.
Тож ще й конкуренції особливої там не має бути.
Ніша незручної правди дійсно гарантує вам електорат, який не додумався зайняти жоден ваш політичний конкурент. Там на вас чекають військовослужбовці, їхні рідні, волонтери, представники оборонної галузі та їхні донори. Ті люди, яким не треба пояснювати, чому «просто підписати бумажку» тут не вийде. Ті люди, які не втечуть у повному складі після війни, щойно відкриються кордони.
І тут насправді все залежить лише від ракурсу, з якого ви споглядаєте політичні перегони.
Може, у 2022 році плани щодо швидкого замирення і мали шанс на існування — в народу ще жевріли сподівання «пропетляти» за чужий рахунок. Як раніше, мовляв, так і цього разу.
Але ж надворі минає перша половина 2026 року. Скепсис щодо «договорнячка» неодноразово довів, що є більш обгрунтованим, ніж безпідставні сподівання на дива дипломатії. А якщо кінець війни та, відповідно, вибори будуть нескоро… Навіщо тоді ганятись за масовим і найбільш дешевим виборцем?
І хто взагалі сказав, що є така потреба — терміново сподобатися всім? Покажіть цю людину.
Немає сенсу повторювати за владою й опозицією їхню мантру:
- Ох, як же сильно ми за армію!
- Але давайте будемо «за армію» якось так, щоб не чіпати всіх, хто туди не хоче!
За армію, але проти мобілізації. За бджіл, тільки без меду.
Влада й опозиція однаково бояться дратувати саботажників. Владі та опозиції однаково плювати на побажання військових, відрізняються лише способи обманути власну армію.
І саме тут починається політика майбутнього. П'ятий рік поспіль продавати людям обіцянку старого життя — це точно не про майбутнє. Та й не зовсім про політику. Та зазвичай вміє адаптуватись до реалій. Чого не скажеш про тих шановних паничів, які продовжують гордо зватись політиками, але адаптуватись до реальності жодного бажання не мають.
Не кажи «ОП», поки не перестрибнеш
«Кімнатні експерти строчать коменти про каву в Криму,
Олексійович штурмував з нами Руську-Лозову, а де ти був?»
ВІА Nord Division
Нещодавно нам натрапила на очі цікава соціологія. Не той формат, де у людей питають, за кого б вони проголосували, якщо вибори відбудуться за 34 секунди. Щось більш фундаментальне. Так, лишень оцінка голів Адміністрації та Офісу президента за весь час незалежності.
Судячи з соціології, у нового голови Офісу президента справи непогані. Поки що Кирила Буданова оцінюють високо. Чомусь навіть вище, ніж Олега Рибачука і Олександра Зінченка.
Політики, які змагаються між собою у максимальному обмані військовозобов'язаних, могли б подивитись на цю соціологію. На розквіт кар'єри що Рибачука, що Зінченка не випала потреба говорити про те, що війна триватиме ще довго, і армію будуть наповнювати не шляхом рекрутингу уявних добровольців.
Бачите? Казати правду зовсім не страшно.
Соціологія, як завжди, кострубата у плані оформлення. У ній профі рівня Бориса Ложкіна стоїть у списку далі за Ігора Райніна. Тим не менш, ми ставили собі за мету глянути саме на Кирила Олексійовича. І все ж підсумкова картинка цікава.
Якщо гарно дозувати правду — виявляється, нічого страшного не відбудеться. Дозування правди не менш гарно поєднується з військовим досвідом. І ніхто не кричатиме, що ти «попаяний вояка, тобі тільки б усі загинули».
Щоб цих криків не було, і потрібно видавати правду порціями. Пояснювати, що нікуди ми від мобілізації не дінемось. Що ворог не планує завершувати війну. Що ворога потрібно інколи бити по нахабній мармизі, бо інакше він наші тези слухати не бажає. Якби Буданов усе це сказав одним спічем — мабуть, рейтинг народних симпатій був би гіршим.
Втім, цього немає. Отже, це працює.
Шкода, що інші наші політики так не пробують робити. Шанси в них були, нехай не брешуть про неможливість такого повороту.
2022 рік дав усім українцям шанс почати все з чистого аркуша. Кожному з нас. І багато хто дійсно показав себе справжнім громадянином. А багато хто, навпаки, проявив себе якнайгірше. Але також були люди, які після вторгнення побігли за армією (навіть мали в цьому успіхи), і згодом від цього відцурались. Ще й вважають, що це нормально.
Мабуть, найбільше в нашій політиці розчаровує сприйняття війська як поїзда, на якому можна проїхати пару-трійку зупинок, та й зійти собі. Ще й квиток не купувавши.
Подивимось, які шанси будуть у військових, які нині змушені доторкнутись до політики. Не факт, що вони мали б шанси у здоровій демократії, де все врівноважено. Та в нас демократія не така. Не підтримувати пожежних під час пожежі, військових на війні та медиків в умовах пандемії — це не ознака здорового суспільства. Це ознака толерування зради.
А зрадників не любить ніхто. Що зраджені побратими, що нові бенефіціари.
Повне нерозуміння елітою змін у суспільстві призвело до толерування подібних настроїв. Еліта вирішила, що справжня політика — те, що вона уявляє під словом «політика». Ніколи реагувати на реальність. Треба намагатись викривити вже існуючу реальність, щоб самим було зручно діяти далі по-старому.
Ви що, не чули? Вибори скоро! Вже п'ятий рік, як ось-ось будуть. Лишилось тільки дожити, а ще по дорозі не втратити державу. Без держави вибори так собі проходять.
Є держава, будуть вибори. Немає держави, не буде виборів. Що тут складного?
Здається, політична еліта має сходити до психіатра. Бо попаяними у нашій воюючій державі чомусь виявились зовсім не військові. Якийсь сеанс колективного самогубства.
Це як відкладати гроші на ремонт будинку, який забув купити до цього.
Ставки на вибори роблять політсили, які свідомо забили на пошук власного електорального ядра. Політсили, що розучились бачити всю глибину політики та сприймають її як короткий забіг із поділом мандатів і міністерств одразу за фінішною стрічкою.
Вони не розуміють, скільки людей насправді пройшло крізь війну. Та й звідки їм знати? Їхні фаворити — ті, хто пройшов повз неї.
Тому вони нічого не пропонують людям, які на війні навчились виживати, завдавати вогневого ураження ворогу і виконувати бойові завдання в умовах хронічної нестачі ресурсів. Судячи з усього, вони або не думають про їх повернення з фронту, або сподіваються на загибель якомога більшої кількості військових ще до того.
При цьому політсили надто впевнені, що без них країна не виживе. Без цих кадрів — нікуди. Що ж, тоді анотація до статті була обрана нами не просто так.
І так вийшло, що лише одна людина з нашої умовної еліти взагалі звертає увагу на найбільш обділену увагою та водночас найбільш обтяжену тягарем війни частину суспільства. Це, взагалі-то, не подвиг. Так мав робити кожен наш політик, особливо «професійний». Тобто той, що автомат бачив хіба в кіно або на строковій службі, якщо вона в нього була. Мав би, тобто не робить. Кожен, тобто майже ніхто.
Раз нормальне ставлення до військових не вписується в наш політичний мейнстрім… Шо ж, тоді це не Буданов так усіх взув. Це всі добровільно віддали йому величезну електоральну базу, вважаючи її недостатньо хорошою для себе. Що ж, буде цікаво за цим спостерігати. Потім. А поки що у наших планах тільки війна.
Дякуємо за увагу, любі читачі. Дякуємо, що допомагаєте займатись волонтерством. Допомагаєте допомагати іншим.
Ми пишаємось, що переживемо це разом із вами.