Цивільний для військових
Примітка редакції. Так, ми редакція «яструбів», більша частина якої давно доєдналась до війська. Та це не означає, що ми проти цивільних.
Надворі 2026 рік. Я досі цивільний, але маю обізнаність у ситуації на фронті. Живу проблемами тих, хто не може звати мене побратимом. Принаймні, поки що не може.
У моїй контактній книзі останніми роками спочатку з'явились нові контакти, де замість імен — позивні. Потім їх додавалося дедалі більше. Зараз вони складають тотальну більшість моїх знайомих і друзів.
Частина тих позивних більше не світиться «онлайн» у WhatsApp, або просто «зеленому». І, на жаль, уже не засвітиться ніколи. Я з жалем усвідомлюю, що рано чи пізно номер загиблого вояка заново виставляється на продаж оператором. Але, відповідно, то вже будуть зовсім інші люди.
Доти я нічого не видаляю. Раптом із номера «Барбера» мені напише його дружина і скаже, що щось треба сім'ї? Або старенька матір «Поло», якій більше нема до кого звернутися, щось попросити? Так я хоча б пам'ятатиму, кому допомагаю. Або намагаюсь допомогти.
Рано чи пізно сам можу стати військовим. Чудово це розумію. З одного боку, для них я все одно назавжди залишусь тим, хто не підскочив у 2022, 2023, 2024 чи хоча б 2025 роках. З іншого боку, я цей час провів не серед них, але для них.
Тим паче, армія дає одну хорошу опцію. Якщо ти не лізеш вчити когось життю, посилаючись на свій коротесенький, буквально мініатюрний бойовий досвід — просто так тебе цим чіпати і не будуть.
На щастя, я давно розучився вчити когось життю.
Тому військові якщо і не зрозуміють мене, то хоча б приймуть. А далі мій текст буде більше для тих, хто не в армії, але й не для армії живе надалі. Це дуже важливий момент.
Бути цивільним у 2026 році — це вже настільки яскраво виражений привілей, що скоро за нього почнуть питати. Мовляв, не чому ти не у війську (далі звучать аргументи з медичними довідками чи різко погіршеним здоров'ям родичів), а більш конкретно: для чого ти не в армії?
Не скажу, що мені подобається така постановка питання. Але й не буду кривити душею, нібито не розумію її походження.
Бо формально для військових я — цивільний. Цивіл. Хтось, хто має повний комплект кінцівок, але так і не доєднався до війська. Чим я займаюсь — це вже аргументи у відповідь, а спочатку людина у формі бачить саме це. Тому я не ображаюсь.
Але поряд бачу інших людей, які досі не в армії. Був би радий сказати, що їхня ефективність у сприянні війську не гірша за мою, або навіть краще. Був би радий, але не радий.
Коли я повертався до Києва після одного з «ефективних виїздів», озирнувся навколо. Війну там помічають не всі. Чомусь я не помічаю такого у Харкові, Краматорську чи Слов'янську. Чим далі від фронту заїду, тим слабший там зв'язок із реальністю.
Кафе і ресторани працюють, що добре. Погано те, що їх відвідини стають для когось способом не помічати війну, яка наблизилася вже впритул і дихає тобі прямо у водійське віконце.
Багато хто, скажімо так, до кафе не ходить. І, спробую найбільш обережно сформулювати, звіряє маршрути з картою блокпостів. Що ж, це їхній вибір. Але багато хто знайшов собі сумнівні відстрочки від призову, щоб поводитись саме так. Користуватись перевагами для великих міст, уникаючи недоліків для всієї країни.
І я не знаю, що цим людям сказати.
Натякнути, що мене знайомі заберуть до себе у підрозділ, а у них немає таких знайомих? Додати, що це не за гарні очі, а за цілий список закритих потреб? Чи показати листування з одним із нині загиблих бійців, де той жартував «Якщо і ти в армію підеш, до кого ж тоді звертатись»? Ні.
Для військових це звучить як спроба виправдатися, тому їм я ніколи цього не скажу. А для цивільних, які не планують змінювати свій статус, це… Як висловився один із знайомих, «агітація».
Не знаю, як описати ті відчуття, які переповнюють мене з приводу війни. Там, де надто багато людей чекає на дипломатичне рішення, назріває щось в рази більше за нинішній масштаб. Те, що одного ранку перекреслить усі нинішні розуміння та очікування так само, як 24 лютого 2022-го перекреслило будь-яку аналітику по зіткненнях у зоні АТО.
Я не ветеран із десятиліттям бойового досвіду. Але навіть мого суто цивільного досвіду вистачає, щоб це помітити. І, скажу чесно, це тривожить.
Ще не вирішив, як вчинити тоді. Можливо, того страшного ранку дійсно покладу цивільні речі в шухлядку і розміняю відносну свободу дій на право носити камуфляж. А може, ні. Можете дорікати, але точного рішення в мене досі немає.
Та хотілося б сказати більш неприємну річ — у нас надто багато людей не те що рішення з цього питання не має, вони такий варіант вперто відмовляються навіть розглядати.
Думаю, ось кому буде дійсно важко.
Поки що моя контактна книга поповнюється новими номерами і тримає старі записи від давно загиблих абонентів. Якщо у когось і я одного дня стану контактом із підписом по позивному — що ж, так тому і бути. Мені важко прийняти рішення, але коли це доведеться зробити — всі переживання, «за» і «проти» я з цієї нагоди давно відрефлексував.
Хотів би, давно втік би — держава не надто заважає такому вибору, будьмо чесні. Мабуть, просто я так цього і не захотів. Тож прийму той варіант розвитку подій, який мене насправді чекає.
Співчуваю тим, хто його не чекав і розглядати впритул не побажав.
Питання не в тому, чи страшно. Страшно буває всім. Питання в тому, що ти робиш зі своїм страхом, поки ще маєш вибір.