Wishful thinking
Примітка редакції. У наш час усі можуть побути на місці британського прем’єра чи директора судноплавної компанії. Зараз ви зрозумієте, про кого ми.
Є інтелектуальна пастка, в яку однаково потрапляють і пересічні студенти напередодні сесії, і якийсь прем’єр-міністр на порозі світової війни. Називається вона wishful thinking.
Як із назви можна багато чого зрозуміти, це мислення побажаннями. Тобто ті випадки, коли людина вірить не в те, що є, а в те, що вона хоче, аби було. Коли бажання людини з якогось дива стає аргументом. Відповідно, надія замінює аналіз.
Можливо, психологи скажуть, що так людська свідомість вмикає захисні механізми. Але із цим важко погодитись. Самообман не слід виправдовувати благородними побажаннями, які до нього призвели. Бо результат wishful thinking буває вдалим лише в тому випадку, якщо вам пощастить.
Студент не вчився весь семестр, але «та якось здасть, не ідіот же». Жінка, в якої не зажили побої після останнього конфлікту з чоловіком-алкоголіком, вірить у його раптове зцілення, і що «це було востаннє, просто під руку попала». Підприємець бере кредит під новий проєкт, для якого він не дослідив ринок. У когось болить зуб, але «само пройде».
Ми не можемо та не маємо права критикувати тих, хто цим підходом робить гірше тільки собі. Все-таки, це життя конкретної людини. Якщо вона хоче мати такі наслідки для себе, це її вибір.
Інша річ, коли прийняття бажаного за дійсне йде від конкретної людини, але несе наслідки для багатьох інших людей. Автор думки у цей список не входить. Так, ми про політику.
На жаль, у wishful thinking забагато способів себе проявити. А коли воно заходить до великої політики, ціну платять усі або майже всі.
У нас останнім часом дуже люблять згадувати Мюнхен. Щоправда, більше у контексті змови. Але хіба там не проявило себе wishful thinking? Це ж саме той випадок, якщо придивитись до персоналій.
1938 року Невілл Чемберлен щиро вірив, що домовився з Гітлером. Логіка бажання перемогла логіку фактів. Факти ж були очевидні: Гітлер системно порушував усі попередні домовленості, відкрито говорив про свої наміри, нарощував армію. Проте Чемберлен бачив те, що хотів бачити. За рік почалася Друга світова.
Біда в тому, що Чемберлену згодували один-єдиний папірець, через який Британія потім виявилася не готовою воювати. Віра прем’єра не могла бігати по полю бою, стріляти та передавати накази піхоті. Спрацювало якось поганенько.
Лідер мислив на рівні власних побажань та підлаштовував життя підлеглих під ці побажання. Це призвело до катастрофи.
Можна навести приклад і не з політики. 1912 року в одній судноплавній компанії настільки ж щиро вірили у свій новий кораблик. Так усі ми дізнались про назву «Титанік».
Позиція компанії була така, що їхньому дитяті закони фізики не писані. Тому туди треба було продавати побільше квитків і ставити якомога менше шлюпок. Навіщо ті шлюпки, якщо комусь хочеться бачити свій корабель невразливим до чого завгодно? Хай поплаває між айсбергів. У результаті майже 1500 загиблих. Не політика, але ті ж наслідки.
І це ми старанно мовчимо про 1986 рік, коли на одній із радянських АЕС вирішили продемонструвати своє wishful thinking цілим континентам. Єдиним плюсом ситуації є лише всесвіт гри S.T.A.L.K.E.R., але це гіркий жарт.
Усі ці випадки об’єднує одне: люди, які ухвалювали рішення, не були дурнями. Вони були людьми — зі схильністю вірити в те, що хочеться.
Логічно, що в наш час поширення зв’язку та, відповідно, контенту призводить до таких ризиків не лише на рівні прем’єр-міністрів чи директорів компаній. Ми звикли, що кожна людина є виборцем. Тому вона може голосувати, навіть коли не має достатніх знань чи компетенції. Це ж базове право, еге?
Тому тепер можна дурити не тільки Чемберлена, а й його виборців. Окремими методами з однаковою метою.
Подивіться на світ навколо нас. Коли певний політик шукає натяки на реальність, а не відлуння своїх побажань у цій реальності — ми вважаємо його чимось надзвичайним, винятком у своєму класі. Хоча це має бути нормою для людини, яка бере на себе відповідальність за інших людей. Тому світ такий мирний і спокійний. Ми там, де заслуговуємо бути.
Американські військові виконують завдання, яке чомусь ставиться окремо від завдань політичної влади. Бойове розпорядження перемагає wishful thinking, бо має чіткі рамки та строки виконання.
Європейські політики так і не виступили єдиним крилом, бо у кожного лідера свої побажання. Тут і додати нічого.
А потім у вільних людей проблеми, бо вони свою свободу чомусь використовують для обґрунтування власних побажань, але не для об’єднання. Історія знову зробила коло та повернулася на вкрай знайомі позиції.
Додамо наприкінці лише одне. Wishful thinking не є синонімом оптимізму. Оптимізм підкреслює вашу здатність бачити позитив у реальності. Wishful thinking — поза реальністю і навіть усупереч їй.
Різниця — у готовності зустрітися з незручною інформацією. Справжній оптимізм її не боїться. Wishful thinking будується на її уникненні.
Для початку кожен із нас не має стати Чемберленом у власному житті. Хороша людина починається зі вміння брати на себе відповідальність. А ми все-таки стараємось культивувати саме такі цінності. Будемо раді бачити вас поряд, а не навпроти.