Німець із нашої ЛБЗ
Примітка редакції. Молодий німецький лікар із топовою освітою вже обжився на ЛБЗ (на щастя, з нашого боку). І ось він дав інтерв’ю для ЗМІ на батьківщині. Ми не могли це не перекласти.
Александр Герц народився у 1995-му, учився в Ерфурті й Касселі, перш ніж у 2023-му приєднався до української армії. У жовтні вийшла його документальна книжка «У тіні дронів».
Два роки він працював бойовим медиком у самому вирі війни. Сьогодні він навчає українських бійців надавати медичну допомогу пораненим. Під звуки артилерії, які чути десь поряд, він розповідає про свій досвід по відеозв’язку.
DZ: Пане Герц, за останні роки сотні тисяч українців залишили батьківщину, щоб урятуватися від війни. А ви, громадянин Німеччини, добровільно поїхали в Україну. Як так сталося?
АГ: Моя мати — німкеня українського походження, а батько — німець російського походження. Коли восени 2013-го в Україні почалася революція, я саме закінчив школу й хвилювався, що між Україною та Росією може спалахнути війна.
Тому почав вивчати міжнародні відносини та глобальну політичну економію. Хотів стати дипломатом. І, в ідеалі, допомагати запобігати війнам. Коли у 2022 році Росія напала на Україну, я зрозумів, що вся ця теорія не допомагає.
І тому ви вступили до армії?
Спочатку я півтора року займався гуманітарною допомогою: доставляв вантажі до прифронтових сіл і вивозив цивільних у безпечні місця.
Тоді я вже однією ногою був на війні, та другою ще залишався в мирній Німеччині. Закінчував навчання. Працював, щоб фінансувати своє перебування в Україні.
І у якийсь момент я зрозумів, що це розриває мене зсередини. Тож зробив вибір на користь України, де вступив до армії та пройшов підготовку бойового медика.
Приблизно за рік військової служби ви почали записувати свої переживання.
Я боявся їх забути. Із часом жахіття повсякденного життя на фронті зливаються в суцільний туман. І коли кілька днів просидів на позиції, бо побратим, який мав мене змінити, дезертирував, я вирішив усе записувати. Те, що українська піхота переживає щодня.
І я подумав: можливо, колись це прочитають інші люди? Раптом це допоможе німецькому суспільству краще усвідомити те, що відбувається?
Як пишуться книжки на фронті?
Сьогодні в Україні «фронт» — дуже широке поняття. Ми радше говоримо про кілл-зону, яка починається з «нуля». Тобто там, де українські та російські піхотинці безпосередньо стикаються один з одним.
Кілл-зона закінчується там, де дрони з ручним керуванням утрачають зв’язок зі своїми операторами. Це приблизно за 30 кілометрів в обидва боки від ЛБЗ. Як медик я не затримувався на «нулі» надовго.
Зазвичай був на позиції позаду неї, звідки мав доставляти піхотинців на «нуль» та забирати їх звідти, живими або мертвими. Коли був час, я працював над книжкою. Спочатку писав у маленькому шкіряному записнику, а потім переносив написане на ноутбук.
У вас був ноутбук просто посеред бойових дій?
Так, але головною проблемою була електроенергія. Microsoft Word у режимі енергозбереження спокійно працює 10–20 годин, але іноді ми залишалися без електрики значно довше. У деяких випадках мені щастило: вночі можна було на годину-дві запустити генератор і зарядити ноутбук.
Ваша книжка називається «У тіні дронів». Ви особисто пересвідчились, як систематичне застосування безпілотників із ручним керуванням змінило війну в Україні. Пам’ятаєте перший російський дрон, який побачили?
Це було майже чотири роки тому, коли я ще займався гуманітарною допомогою. Ми їхали повністю розбомбленою дорогою, об’їжджаючи знищені автомобілі.
Над нами кружляв російський розвідувальний безпілотник. Він передав артилерії точні координати всіх машин на дорозі й коригував мінометний вогонь. Я одразу зрозумів, що це революційна технологія. І запитав себе, чому так не роблять усі.
Зрештою, саме так і сталося.
Саме так. Тепер ці штуки повсюди. На моєму першому бойовому завданні ми потрапили в засідку. Нам із побратимами довелося вистрибувати із бронетранспортера, оскільки він наїхав на дві протитанкові міни.
А потім у небі з’явилися два російські розвідувальні дрони. Їхні оператори виявляють противника й повідомляють про нього іншим операторам, які керують ударними безпілотниками. Ті, своєю чергою, скидають вибухові пристрої або завдають удар FPV-дроном.
Тоді нам удалося втекти від безпілотників. Однак після цього я зрозумів: війна, якою ми її знали раніше, закінчилася.
Три роки тому ви вирішили вирушити на українсько-російський фронт. Якби сьогодні перед вами постав той самий вибір, ви зробили б це знову?
Ні. Через дрони навіть медику стало майже неможливо надавати допомогу іншим військовослужбовцям безпосередньо на позиціях і проводити евакуацію. На «нулі» я більше не можу бути корисним.
Досі здається сюрреалістичною сама думка, що десь за п’ять кілометрів від мене в підвалі може сидіти якийсь тип у шльопанцях, грати у відеоігри, щохвилини маючи можливість спрямувати безпілотник просто в мене. Але те, що ми переживаємо зараз, — це ще хороші часи.
Що ви маєте на увазі?
Уже два роки тому я вперше зіткнувся з дроном, яким керував штучний інтелект. Дедалі більше побратимів розповідають мені про так звані сплячі безпілотники, які чекають біля дороги. Їх активує вібрація, спричинена наближенням транспорту. Тоді вони злітають і завдають удару вже без участі оператора.
У своїй книжці ви розповідаєте про дезертирів. Українських новобранців, які самовільно залишають бойові підрозділи, але також і про офіцерів.
Більшість тих, кого зараз навчаю, — примусово мобілізовані чоловіки віком від 40 до 50 років. Те, через що вони проходять, — справжнє пекло на землі. 24 години на добу, сім днів на тиждень над ними кружляють дрони. Це постійне дзижчання, яке не дає можливості їм ані на мить забути, що вони можуть померти будь-якої секунди.
Український військовий психіатр Сергій Андрійченко називає цей психологічний тиск «дронофобією». Її симптоми, як стверджується, нагадують прояви посттравматичного стресового розладу.
Я помічаю це й на собі. Оскільки багато ситуацій, у яких я був за крок від смерті, безпосередньо пов’язані з дронами. Тож сьогодні, коли чую їх дзижчання, у мене все всередині стискається.
А колись безпілотники були для мене просто іграшкою, своєрідним хобі. У мого молодшого брата був один. Ми іноді запускали його, поки наш собака намагався за ним ганятися.
На відміну від громадян України, можете будь-якої миті вирішити повернутися до Німеччини. Ви говорите про це з українськими військовослужбовцями?
Мені дуже важко, коли я думаю про цих чоловіків. Проте ми взагалі не говоримо про політику. Я навіть не знаю, що вони могли б мені сказати, адже ми перебуваємо в зовсім різних становищах. Мій досвід цієї війни принципово відрізняється від їхнього.
Що ви маєте на увазі?
Я свідомо вирішив піти на війну й можу дозволити собі розмірковувати про свободу, не вдаючись до дезертирства. А вони не мають вибору. Тому намагаюся сприймати свою роботу як допомогу: допомагаю їм вижити, передаючи свої медичні знання.
Ви вивчали міжнародні відносини та глобальну політичну економію. Але у своїй книжці не чіпаєте політики. Чому?
Хоча я не говорю про політичні процеси, ніщо не є аполітичним. Кожне рішення є політичним, особливо на війні. Врятувати солдата як медик — це політичний акт. Так само, як і рішення допомагати Україні, а не Росії.
Чи змінилося ваше ставлення до України за три роки війни?
Слава Богу, ні. Поки на Україну нападають і вона чинить опір, я хочу її підтримати. Водночас мені довелося змиритися з існуванням кількох побратимів, яких я сприймав як відверто гомофобних, сексистських, антидемократичних і ультранаціоналістичних. Та хіба через це я маю заперечувати їхнє право на опір?
У своїй книжці ви не демонізуєте російських солдатів. Коли говорите про пекло, у якому виживаєте вже багато років, то завжди маєте на увазі війну як таку. Чи могла ваша книжка бути написана про якийсь інший конфлікт?
Багато деталей цієї війни є специфічними саме для України. Проте за ці роки війна набула власної динаміки — незалежно від того, хто в ній бере участь. Це не нове явище. Воно виникатиме й надалі в різних куточках світу.
Ця війна не є виключно російською чи українською, хоча саме Росія нав’язала її Україні. Звісно, багато українців і далі вважають росіян злочинцями, але чимало з них тепер воюють радше проти самої війни, ніж проти іншої сторони.
Це потрібно пояснити.
Наведу два приклади. Одного разу цивільний украв у нас, медиків, морфін у прифронтовому місті. Я не знаю, навіщо він йому був потрібен. Однак він його потребував. І не мало значення, чи був цей чоловік проукраїнським або проросійським: нам обом був потрібен цей морфін.
Тож я розшукав його, вибив двері його помешкання й силою забрав морфін назад. Ми обоє зіткнулися з проблемою, яку створила війна, і боролися із цією проблемою. Жодного російського солдата навіть поблизу не було.
А другий приклад?
Боротьба за розподіл ресурсів виникає і між солдатами. Одного разу я вирушив забирати поранених із «нуля». Проте виявилося, що їх набагато більше, ніж ми очікували. Усі вони боролися за місця в машині. Двоє залізли на дах, один не зміг утриматися й випав із автомобіля під час руху. Нам довелося залишити його. І тут уже ніхто не воював проти Росії. Кожен намагався зберегти власне життя від війни.
Ви хочете сказати, що на фронті іноді зникає саме розмежування між сторонами?
Дуже рідко, але так, іноді виникає саме таке відчуття. Одного разу в нас був військовополонений, молодий хлопець, йому було 20 років. Його затримали в центрі Москви з двома грамами канабісу й поставили перед вибором: два роки в’язниці або фронт.
У бою він жодного разу не відкрив вогонь у відповідь і відразу здався. І коли такий хлопець сидить перед тобою, а ти знаєш, що деякі його побратими відрізають голови нашим побратимам, із цим дуже важко впоратися.
Ви чудово ладнаєте, можете нормально поговорити, а потім раптом усвідомлюєш: чорт забирай, ми ж вороги. За інших обставин ми намагалися б убити один одного.
Ви назвали б свою книжку антивоєнною?
Еріх Марія Ремарк, мій улюблений письменник, надихнув мене писати якомога стриманіше. Просто фіксувати те, що я переживаю. Його роман «На Західному фронті без змін» — це антивоєнна література. А от мені важко вважати себе антивоєнним автором. Адже я проти війни, але не проти того, щоб Україна захищалася від агресора.
У романі «Повернення», продовженні «На Західному фронті без змін», Ремарк описує, наскільки важко солдатам повертатися до цивільного життя. Що ви робитимете після війни?
У мене поки що немає відповіді. Я не бачу свого майбутнього назавжди пов’язаним із воєнним повсякденням. Однак мені буде важко навіть подумки вирватися з війни.