Жінка, що виховала Митрополита
Примітка редакції. Чули про жінку, яка виховала митрополита? Історія України значно цікавіша, ніж комусь здалося через погану шкільну програму.
Усі знають Митрополита Андрея Шептицького як духовного лідера та «Мойсея українського народу». Проте мало хто замислюється, хто сформував цю залізну волю та безмежне милосердя.
Сьогодні ми поговоримо про Софію Шептицьку із Фредрів — мати, яка виховала Митрополита.
Донька Александра Фредро
Софія походила з еліти польської аристократії. Донька відомого комедіографа та учасника Наполеонівських походів Александра Фредро, вона виросла в суто польському, римо-католицькому середовищі. Руська (українська) культура була для неї чужою, майже невидимим фоном.
Дитинство Софії минуло між Львовом та родинним маєтком у Беньковій Вишні. Саме там, серед тінистого парку з каштановими алеями, вишневих садів, прогулянок на жовтій бричці та дитячого візочка, запряженого двома білими кізоньками, формувався її естетичний смак і загалом духовний світ.
Александ Фредро був людиною тонкого розуму й гострого гумору. Він щиро плекав у доньці творчий дар. Саме батько помітив її потяг до малювання та найняв для неї чеського художника Йозефа Свободу, який дав Софії професійні основи малярства. Свобода був людиною чистого серця, неймовірного таланту до замальовок пером, але водночас блазнем і постійним джерелом кумедних халеп.
Мати, Софія Яблоновська, була жінкою непростої долі. У юному віці її видали заміж за старшого і заможного мецената Станіслава Скарбека. Проте її справжнім обранцем був саме Александр. Їхня історія кохання сполошила весь вищий світ Галичини. На розлучення Софії та можливий шлюб довелося чекати майже десять років. Софія Яблоновська була доволі суворою жінкою і в дитинстві здавалася доньці холодною. Лише з роками, ставши матір’ю, Софія осягнула всю глибину терпіння та любові своєї матері, і між ними запанувала повна духовна близькість.
Оточенням родини Фредрів були постаті з найвідоміших польських родів — Чарторийських, Сапіг, Любомирських та Бадені. Це була справжня польська аристократія й бомонд, які не надто переймалися питаннями та проблемами українців.
Софія виросла в цьому творчому середовищі і сама була надзвичайно талановитою дівчиною. Чудово малювала (її ікони прикрашали костели у Жовкві та Брухналі), здобула ґрунтовну освіту (навіть основи хімії та фізики, що було рідкістю для жінок тоді). Не любила поверхневих світських розмов тогочасних львівських аристократок, уважала все те за неважливе.
Її вчителькою та компаньйонкою була іноземка — швейцарка Адель Дефорель.
Під упливом дуже суворої матері та тітки, яка була втіленням набожності, Софія стала вірянкою. Однак вона аж ніяк не була богомольною аристократкою у чорній сукні під шию. Це була талановита й дотепна молода жінка, що любила розваги й творчість.
Щаслива господиня дому
Її шлюб із Яном Кантієм Шептицьким був щасливим поєднанням двох галицьких родів. Хоча Шептицькі мали руське (українське) коріння та дали греко-католицькій церкві кількох видатних єпископів і митрополитів, на середину XIX століття рід уже полонізувався, а сам Ян був римо-католиком.
Історія їхнього знайомства нагадує романтичну повість. Уперше Софія звернула увагу на Яна Шептицького на одному з львівських балів. У листі до подруги вона описувала його як стриманого, але статного юнака. Під час одного з танців, де за правилами дівчина мала сама обрати партнера, Софія наважилася підійти до Яна. Проте засоромилась і вибрала його сусіда. Розчарований Шептицький після цього покинув бал. Між ними зав’язалося спілкування, яке після недовгих заручин переросло в шлюб. 1 жовтня 1861 року вони побралися.
Ян Кантій був людиною зайнятою і прагматичною. Займався політичною діяльністю, маєтками на території Австро-Угорської та Російської імперій. Та завжди знаходив час на турботу й підтримку для дружини. Був поруч і під час важких пологів, і під час смерті дітей. Вони прожили у парі 43 роки.
У шлюбі народилося семеро синів, четверо з яких дожили до дорослого віку. Cама Софія завжди мріяла про доньку, хоч синів і любила всім материнським серцем.
Софія не мала «системи» виховання. Її головним методом була молитва «Богородице Діво». Вона вчила синів катехізму і, як згадував її син Климентій, «воліла би бачити синів мертвими, аніж знати, що ті вбили душі важким гріхом». Любила всіх однаково і змогла виховати дітей так, аби в старшому віці сини Шептицьких «трималися купи».
Мати Митрополита
Андрей Шептицький був третім її сином. Та ще й народився в період, коли мати страждала від утрати маленького сина Степана. З дитинства релігійний, він дивував матір серйозністю та відвагою.
Коли її Роману (майбутньому Андрею) було лише 9 років, він заявив, що хоче стати священником. Софія повірила у це покликання відразу. Навіть коли син поїхав на навчання, вони підтримували неймовірно близький зв’язок через листування французькою.
Найважче випробування чекало на неї, коли Андрей обрав шлях монаха-василіянина у греко-католицькому обряді. Для польської аристократії це був шок. Цей обряд сприймався як щось «для темних людей» або навіть вороже Польщі.
Це було джерелом величезної напруги в родині. Затятому Яну було важко прийняти вибір сина. Софії було боляче, що той покидає її обряд. Проте її любов і повага до Божої волі перемогли. Вона не тільки прийняла вибір сина, а й допомогла йому отримати аудієнцію у Папи Лева XIII, який благословив цей шлях.
Усе своє життя Митрополит Андрей був надзвичайно близький із матір’ю.
Софія померла у 1904 році.
Долі синів
Долі її дітей склалися по-різному. Митрополит Андрей Шептицькій став опорою для українців упродовж усіх перипетій наступних років. Його поховання у 1944 році запам’яталося як останній маніфест українців на початку радянської окупації. Син Станіслав отримав звання генерала Війська Польського, але загинув у 1950 році. Син Казимир спочатку вивчав правознавство та все-таки обрав духовний шлях, і був відомий як Климентій. Став архімандритом монахів Студійського уставу, вірним помічником Митрополита та Праведником народів світу (за порятунок євреїв під час Голокосту). Він був арештований радянською владою та помер у Владимирському централі.
Александр був польським землевласником та фундатором. Його замордувало Гестапо у 1940 році. Молодший Леон же займався родовими маєтностями Шептицьких у Прилбичах. Його разом із дружиною замучили у НКВС у 1939 році. Родинні маєтки Шептицьких та Фредро були знищені та розграбовані радянською владою.
Відновлення латифундій та родинної усипальниці Шептицьких у Прилбичах розпочалось у часи незалежної України.
Софія Шептицька стала яскравим прикладом того, як глибока материнська мудрість, віра та здатність поважати свободу вибору власних дітей можуть змінити хід історії цілого народу. Попри те, що походила з вищого кола польської аристократії та виросла в середовищі, далекому від українських реалій, вона зуміла поставити духовне покликання синів вище за власні упередження, родинні традиції й тиск тогочасного бомонду.
Саме Софія заклала той моральний і духовний фундамент, який сформував Митрополита Андрея Шептицького як «Мойсея українського народу» та його брата Климентія як Праведника народів світу. Вона виплекала в них непохитну волю, милосердя та безкомпромісну вірність правді.
Вона завжди була вірною собі та відкритою до світу, і передала ці риси своїм дітям.