Новий світовий (без)лад: про бажання та можливості РФ у світовій політиці
Вторгнення Росії в Україну ніколи не було її самоціллю, які б аргументи не використовували при цьому її політики чи ЗМІ з блогерами. Ні захист «російськомовного населення», ні «відновлення історичної справедливості», ні «демілітаризація та денацифікація», ні «демаркація кордонів із НАТО».
Бо окрім імперіалізму та практично вигаданих геополітичних інтересів, Росія керується й певними іншими мотивами, які вона сама не може чітко сформулювати.
По-перше, Росія вважає, що претендує на статус гегемона, при цьому не володіючи ні економічним, ні військовим потенціалом, достатнім для такого твердження. Навіть за часів Російської імперії — чи на момент своєї максимальної площі (до продажу Аляски Сполученим Штатам Америки), чи на момент максимального економічного розвитку у 1913 році (як раз перед вступом у Першу світову війну) — вона не була ні першою, ні навіть другою країною світу.
Та й за радянських часів теж — СРСР завжди був другим, а в останні роки свого існування програвав навіть Японії й ФРН. Військовий потенціал теж не завжди допомагав Росії. Так, у Першій світовій, будучи потенційно значно сильнішою за Німеччину (яка ще й воювала на два фронти), Росія не могла її (на відміну від Австро-Угорщини і Туреччини) впевнено перемагати на всіх напрямках Східного фронту (а частіше зазнавала поразки саме від німецьких військ). 69 тисяч танків і перше місце за кількістю ядерної зброї також не дуже допомогли СРСР у Холодній війні.
Тому що треба все розглядати комплексно.
І там, незважаючи на різні пропагандистські заяви, що «СВО йде за графіком», очевидно, таки розуміють своє непевне становище. Наприклад, тактика, яку можна назвати zerg rush (той, хто грав в ігри серії Starcraft, знає) і яку вони застосовують під час штурмів — усе ж буде неефективною, коли Україні нададуть західну авіацію в достатній кількості. Тоді, поряд із контролем неба, нівелюється перевага у ППО та РЕБ на зайнятих територіях. І тоді, скільки б у Росії не було піхоти, вона буде ефективною хіба що в разі глухої оборони в міській забудові.
По-друге, у Росії нема справжніх союзників. Є або залежні держави й території, або ситуативні союзи — навіть такі «режими-вигнанці», як Іран чи КНДР, можуть будь-якої миті «зіскочити». Це, незважаючи на всі спроби сформувати сталу «антизахідну» коаліцію чи економічний союз на основі БРІКС. Бо як можна мати з Москвою якісь постійні справи, якщо вона не виконує власні зобов’язання?
Якщо взяти за приклад той же фінал вірменсько-азербайджанської війни за Нагірний Карабах, то Росія, яка була одним із бенефіціарів цього конфлікту, тепер просто усунулася від нього. Незважаючи на військову базу у Вірменії та довготривале перебування російських «миротворців» по лінії розмежування.
Тільки не треба казати, що це було «покарання» Вірменії за проєвропейський курс президента Вірменії Нікола Пашиняна, тому що і Азербайджан не проросійський, і Росія, таким чином, поступилася на Кавказі впливом Туреччині. Тож можна зробити висновки, що «жорсткої сили» Росії ще вистачає для того, аби воювати в Україні, але недостатньо для масштабного втручання на інших напрямках. Тому вона виводила деякі підрозділи із Сирії вже під час війни, а також активно використовувала на війні контингент із військових баз у Вірменії та непідконтрольних грузинському уряду Абхазії й Південної Осетії.
По-третє, «м’яка сила» Росії виглядає незбалансованою. Позитивний імідж Росії зіпсований війною з Україною, і далі буде значно важче його відновлювати. Проповідувати «русский мир» у чистому, неадаптованому вигляді вже фактично нема кому — бо його так і не «відв’язали» від російського православ’я. Для впевненого втілення доктрини «русского мира» була потрібна, як мінімум, проросійська або нейтральна влада в Україні та православна церква, повністю підконтрольна РПЦ. Без України це не мало особливого сенсу — Білорусь і так контрольована, а в інших колишніх республіках СРСР мало представлений «російський православний народ», який вони так хотіли захищати.
Для Сербії, Болгарії та інших слов’янських країн Центрально-Східної Європи треба було відновлювати концепт панславізму, не роблячи вигляд, що це те саме, що і «русский мир».
Однак тут росіяни самі зірвали свою ж «м’яку» експансію, окупувавши Крим та частину Донбасу з 2014 року. Далі були якісь марні сподівання того ж Владислава Суркова на виконання Україною політичної частини Мінських угод та визнання непідконтрольних нам «автономій». У «денацифікацію» та «біолабораторії ЦРУ» як привід для вторгнення мало хто із зовнішньої аудиторії повірив, як би Росія не старалася доводити свою правоту. Саме тому росіяни роблять ставку на деструктивний компонент своєї «м’якої сили» — це дезінформаційні кампанії, рефлексійне управління, спецоперації і т.д.
Трохи про те, як працює сучасна російська пропаганда для західних ЗМІ. Якщо одразу сказати про чорне, що воно біле, то в сучасних умовах ніхто не повірить. А от якщо сказати, що ось там на чорному є світла пляма, а на білому є чорні смужки, то обидва не чорні і не білі, а сірі. А там уже можна поступово вводити нові відтінки сірого кольору, і робити одне темнішим за інше.
Причому ця пропаганда може не виходити за рамки стандартів подання інформації у ЗМІ — наприклад, можна зробити репортаж про нещасних мобілізованих російських солдатів, які не хочуть воювати, а потім знайти такі самі випадки серед українців. І потім сказати, що ситуація абсолютно однакова, що обидві сторони «не без гріха», з чого слід зробити висновки, що Україні не слід допомагати зброєю.
А ще можна популяризувати різні теорії змови — наприклад, про таємний усесвітній уряд, який хоче знищити традиційні цінності, про рептилоїдів, пласку Землю і т.д. Та, звичайно, максимально їх підлаштовувати під конкретні виборчі кампанії, підштовхувати виборців до того, щоб вони сумнівалися у своєму виборі, думали, що будь-яка мейнстрімна партія — це зло (корупціонери, не відстоюють національні інтереси, проти традиційних цінностей, дозволяють нелегальну міграцію і т.д.).
Та голосували за максимально «опозиційних» політиків — не за «нормальну» парламентську опозицію, а за радикалів. У країнах Євросоюзу це, з одного боку, крайні праві, які виступають проти єдиної консолідованої позиції ЄС та намагаються просувати ідеї виходу із ЄС. З іншого боку — це крайні ліві, які вважають США, ЄС та НАТО імперіалістичними структурами.
Часто для обох цих сторін Росія є не тільки меншим злом, а й взірцем, на який потрібно рівнятися. Навіть якщо політична сила не фінансована росіянами — все одно потрібно мати якісь «альтернативні позиції» у зовнішній політиці. Бо орієнтацію на Китай чи Іран не зрозуміють їхні виборці-націоналісти. А от «сильний національний лідер» Путін — те, що треба. Для лівих же Путін — «антифашист» і борець проти «імперіалістичної глобальної Півночі».
Як же виглядає ідеальний для Росії сценарій? Це, можна сказати, ідеальний шторм, який руйнує всю систему міжнародних відносин і домовленостей.
По-перше, це перемога Дональда Трампа й ізоляціоністського крила республіканців у США (якщо Верховний суд не заборонить йому балотуватися). З огляду не лише на позицію щодо допомоги України, а й стосовно Ізраїлю і Тайваню, складається враження, що вони «заради економії грошей» готові згорнути всю військову присутність США за кордоном. Наприклад, вивести свій контингент з Іраку, закрити військові бази у Республіці Кореї та Японії, і врешті-решт, вийти з НАТО (принаймні, про такі наміри в оточенні Трампа говорили ще під час першого терміну).
Вони, в принципі, можуть усвідомити, що накоїли своїм ізоляціонізмом, але кілька років буде точно втрачено. Тому що через суто внутрішні фактори США позбавляються статусу глобального лідера і повернути його буде значно важче — через утрату довіри партнерів, які тепер потребуватимуть більших гарантій. Росії не потрібно прямо атакувати США або союзників — їй цілком достатньо того, щоб США сказали: «Ми втомились. І йдемо», — і дійсно пішли з кількох регіонів.
Тим паче, що, з огляду на чутливість американського суспільства до воєнних утрат, цьому може передувати низка атак на бази в Іраку, здійснених іранськими проксі («Хезболла» і т.д.) на замовлення РФ.
Потім через ті ж «групи підтримки», які допомагали трампістам виграти вибори, поширюється істерія щодо втрат США та доцільності військової присутності не тільки у гарячих точках, а й узагалі за кордоном, яка і спонукатиме новий уряд США ухвалити таке рішення.
До думок генералітету, дипломатів та експертів-міжнародників ніхто не дослухатиметься — мало того, за деякими даними, оточення Трампа вже запланувало великі кадрові чистки у силових структурах та дипломатичних колах. Зрештою, якщо вони виходять з НАТО за один рік, не даючи континентальній Європі адаптуватися (і забираючи із собою навіть уже офіційно передану партнерам військову техніку), то це означатиме найбільшу «геополітичну катастрофу» в сучасній історії.
По-друге, це поступове руйнування ЄС шляхом впливу на вибори у країнах-членах Євросоюзу. Це може статися поступово — спочатку до влади то в одній то іншій країні приходять праві або ліві популісти, яких або фінансує, або інформаційно підтримує РФ. І кожен із них починає блокувати рішення ЄС із чутливих для нього питань — як це постійно робить Угорщина на чолі з Віктором Орбаном та правлячою партією «Фідес».
Врешті-решт, такі дії з різних боків призводять до розуміння, що ЄС недієздатний, але робити його дієздатним ніхто не збирається. Бо просто не буде консенсусу для ухвалення певного організаційного рішення. Основне законодавство Євросоюзу побудоване на консенсусі, а не на рішеннях більшості — так що поява ще кількох «орбаноподібних» лідерів на чолі країн ЄС фактично означатиме, що Росії вдалося «зламати» Європу. ЄС у цьому випадку де-факто розділиться на кілька груп країн (і окремі країни навіть можуть почати конфліктувати між собою).
Зараз у ЄС усвідомлюють необхідність зміни принципів голосування щодо ключових тем, але це не гарантує від практично одночасної перемоги кількох лідерів-«євроскептиків».
По-третє, це розширення вже наявних зон конфліктів за рахунок дій тимчасових союзників. Близький Схід, де одночасно маємо кілька точок — сектор Гази, Ліван, Сирія, Ємен, а віднедавна — ще й Ірак (де Іран укотре обстріляв бази США). Причому Росія вже відкрито стала захищати терористичну організацію «ХАМАС» і прийняла на офіційному рівні її делегацію.
Не кажучи вже про Східну Азію із КНДР (у якої, якщо її не зупинить Китай, будь-яке чергове «загострення» може перерости в повномасштабну війну з Республікою Корея чи Японією) і Тайванем, на який давно претендує сама КНР, прагнучи «об’єднання двох Китаїв в одній державі».
А ще Африка, яка для Росії є економічним важелем на глобальному ринку корисних копалин — багато рідкісноземельних металів, що використовуються у виробництві мікроелектроніки, в аерокосмічній індустрії тощо, видобувають саме там. Тому «Вагнер» та інші російські квазі-ПВК розгорнули свою діяльність в Африці, беруть участь у військових переворотах та контролюють деякі копальні й гірничо-збагачувальні фабрики під виглядом охоронної діяльності.
Та, як це не дивно, Південна Америка, де теж останнім часом політична нестабільність вийшла за межі окремих країн. Так, підготовка Венесуели до наступу на Гаяну через територіальні претензії (які раніше взагалі не озвучувалися) — на нашу думку, це не «гра м’язами» і не передвиборчі заяви. Це вже руйнування системи міжнародної безпеки, причому в зоні впливу США. «Якщо Росії нічого не буде за Україну і Сирію, то нам теж нічого не буде за Гаяну?»
Мрія Росії — навіть не двополюсний світ. У Кремлі мріють про світ, у якому ніщо нормально не працює без їхньої допомоги. Хочеш миру та доброзичливих суcідів — домовляйся з нами. Не хочеш домовлятися — ми з радістю дамо твоїм ворогам хоч ядерну зброю. А потім будемо виступати миротворцями. Це хаотичний світ тимчасових, ситуативних коаліцій, де кожен діє окремо, керуючись суто власними інтересами, а все вирішує право сильного.
Лише тоді в Росії з’являться хоч якісь шанси на відновлення імперського статусу. І тоді, можливо, повернеться ера Віденського конгресу — коли Росію дійсно вважали «жандармом Європи». Після Наполеонівських війн про те, як керувати континентальною Європою, домовлялися три держави — Прусія, Російська імперія та Австрія. Всіх інших просто змушували виконувати ухвалені рішення (саме тому Британська імперія та Франція невдовзі вийшли з угоди).
Але така Росія дуже не сподобається Китаю, якому достатньо «ручної» КНДР на утриманні для того, щоб лякати всіх інших. Там зовсім інші погляди на те, як має бути влаштований світ і як його контролювати. І Китай хотів би мати контрольовану Росію, а не джерело хаосу з великими амбіціями.
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!