Кава. Турка. Важка нафта
Примітка редакції. Венесуела без Мадуро не поспішає оголошувати війну США, тож поговоримо про її нафту. Чому так важко?
Венесуела має дійсно великі запаси нафти, але ця нафта не зовсім звична пересічному інтернет-експерту. Тож сьогодні пройдімо експрес-курс щодо важкого чорного золота.
Текст, думаю, знадобиться вам іще не раз. Раптом важку нафту знайдуть у нас. Чи раптом ми окупуємо територію певної держави, де вона згодом знайдеться. Гаразд, жарти жартами — але хочу якомога швидше прояснити, в чому ж «важкість» цього ресурсу.
Важка нафта відлякує одних людей, не охочих удаватись у технічні нюанси. Мовляв, лайно ваша нафта. Інші ж ставляться до цього надто по-дитячому спрощено — ніби це інший сорт бензину, який можна просто долити до звичайного. Ще й отримати більше товару.
Логіка «в мене є вода і турка, давайте вашу мелену каву, я її розведу» здається інтуїтивно простою. І тому чесною. Особливо якщо дивитися на нафту як на рідину, яку просто змішують у бочці.
Але на практиці важка нафта — це насамперед про те, чи є у покупця правильна промисловість. Чи вміє він робити гроші на дешевшій, зате більш проблемній сировині. Так, її багато. Вона поряд. А що ти з нею плануєш робити, друже нафтовик?
Легка нафта від природи дає більше «світлих» фракцій: бензин, дизель, авіагас, нафту для нафтохімії. Як каже в анекдоті старий прапорщик: із легкою всі можуть, ти спробуй із важкою. А що залишає вона? Мазут, бруд у вигляді сірки, інколи бувають частки підвищеної кислотності, кокс.
Маючи такий товар, треба миритися з його вкрай низькою маржинальністю. І саме тому важка нафта зазвичай дешевша. Вона ніби йде з дисконтом за те, що покупець бере на себе більші технологічні ризики, витрати на очищення і переробку, а також екологічні й регуляторні головні болі.
Як ви розумієте, Венесуела не заробить на своїй нафті такі ж дурні гроші, як умовна Саудівська Аравія. Але її громадяни все одно зрадіють. Як-ніяк, після потужних планів Мадуро вони нарешті зможуть поїсти тричі за день, а це, з урахуванням попередніх здобутків, уже доволі непоганий рівень стабільності.
Йдемо далі. Видобули важку нафту, а кому її переправити? Якщо у вас старий або відносно простий нафтопереробний завод — для вас більш логічно брати легку нафту. Максимум продукту з мінімумом болю. А ось якщо вам доступний НПЗ із коксуванням, гідрокрекінгом, установками глибокого очищення… Це зовсім інша справа.
З таким НПЗ під рукою ви точно можете собі дозволити важку нафту з усім супутнім гемороєм. Якщо порівняти з м’ясом, вам уже ніхто не заважає з необроблених тушок зробити якісне філе. Звісно, це дасть прибуток.
Поясню ще одну річ. Важка венесуельська нафта настільки в’язка, що її банально важко транспортувати. Її змішують із легшими фракціями або конденсатом — це щоб нафта взагалі була здатна текти по трубі, тобто нормально завантажилась у танкер.
Зручно працювати не лише з тими державами, які мають якісну нафтопереробку, а й водночас із цим мають необхідний технологічний рівень для налагодження логістики. Це ж не мішок картоплі туди-сюди возити. І знову таким удалим партнером у регіоні виглядають лише США.
Легку нафту може переробляти значно ширше коло НПЗ — отже, вона більш «ліквідна». Важка нафта прив’язує ринок до конкретної інфраструктури. Вона більш «локальна» — її покупці обмежені. Вони є, і їх доволі багато. Але це не весь світ.
Оскільки у США вистачає потрібних заводів, Венесуела дійсно приречена штовхати свою нафту туди. Це близько, політично вигідно, та й про триразове харчування громадян не забувайте.
Отримавши шанс попрацювати з Венесуелою без зайвого чавіста, американці зараз намагаються зробити так, щоб Каракас працював на них без перебоїв. І щоб місцева нафта більше не їхала до конкурентів. Зрозумійте правильно, вигода тут зовсім не в ексклюзивності поставок через безвихідь венесуельців.
По-перше, звідси нафта тривалий час ішла переважно в Китай. Із ним, як пам’ятаєте, в американців справи складаються не дуже вдало. І саме після вивезення Мадуро з рідної оселі, коли Венесуела змогла вийти хоч на якісь легальні ринки, потоки почали змінюватися.
Лише першу партію, яку американці вилили на ринок, було оцінено в 500 мільйонів доларів. Таких поставок могло бути багато, але декому було вигідно робити їх мало та виключно друзям.
Той самий Reuters писав про падіння обсягу відвантажень у Китай. І тепер S&P Global підказує, що США зацікавлені перенаправляти експорт від Китаю до НПЗ десь у Мексиканській затоці. Тоді велика частина експорту за короткий відрізок піде саме до американців. Тут «союзник» — це ще й важіль, який зменшує присутність конкурентів у Західній півкулі.
По-друге, як я вже писав, США реально мають інфраструктуру під важку нафту. Під неї заточена значна частина НПЗ від Техасу до Міссісіпі. Все готово. Чекає сировину, щоб зробити добре всім учасникам угоди.
У вас є турка, яка зварить каву. Вам везуть каву, яку раніше брав ваш ворог, та більше не візьме. Вогонь затишно гріє ваш приз. То скажіть, хто ж тут виграв? Очевидно, що ви. І постачальник кави — теж. Але точно не ваш ворог.
По-третє, венесуельська нафта — це гроші тут і зараз. Її продають із дисконтом. Поставте себе на місце американця з НПЗ, готовим до переробки важкої нафти. Погодьтесь, лише ідіот не захотів би завантажити задешево вже наявні на своїй території потужності.
Виходить, за венесуельців можна тільки порадіти. Не будучи потрібними власній владі впродовж цілих десятиліть, вони нарешті комусь потрібні. Бажаю їм хорошого ситого життя, і якомога менше диктаторів на шляху. Не знаю, що там опонентам демадуризації так не сподобалось.