Китай та Європа: розрив неминучий
Примітка редакції. Майкл Шерідан розриває шаблони простим спостереженням: овва, дружити з Китаєм у ЄС чомусь не вийшло? А що ж сталося? Читайте.
Негативні показники почали накопичуватися в європейських економічних балансах одразу після вступу Китаю до Світової організації торгівлі. Тобто наприкінці 2001 року.
Однак співвідношення витрат і вигод не було однаковим для ЄС. Деякі країни (Німеччина) спочатку виграли завдяки експорту продукції з високою доданою вартістю. Інші (Греція, Португалія) отримали наплив дешевих китайських товарів і стратегічні інвестиції структур, пов’язаних із КНР.
Пекін змінив підхід на Третьому пленумі Центрального комітету Компартії Китаю (КПК) одинадцятого скликання, у грудні 1978 року. До того китайська економіка становила ледве 1/8 економіки Європейського економічного співтовариства. До 2025 року відносна економічна вага Китаю та Євросоюзу майже зрівнялася.
Разом на них припадає близько третини світової торгівлі. У 1975 році обсяг двосторонньої торгівлі становив 2 мільярди євро (2,2 мільярда доларів) на рік. За 50 років він сягнув 2 мільярдів євро на день, згідно з даними Інституту Жака Делора.
За будь-якими критеріями це мала б бути історія успіху. Але обидві сторони грали за різними правилами. Державні субсидії в Китаї, від пільгового надання земельних ділянок до прямої фінансової допомоги і сприятливого оподаткування, надали китайським компаніям конкурентну перевагу, яка доповнилася низькою вартістю робочої сили.
Переплетення протекціонізму з іншими аспектами перешкоджало діяльності іноземних підприємств і спрямувало інвестиції у спільні підприємства. А це неминуче супроводжувалося примусовим передаванням технологій.
Торговельний дефіцит ЄС у відносинах із Китаєм невпинно зростав: із 39,6 мільярда євро у 2001 році до пікових 397 мільярдів євро у 2022 році, після пандемії COVID-19. Згодом він стабілізувався на рівні понад 350 мільярдів євро щороку. Хоча ЄС зберігає профіцит у торгівлі послугами, він становить лише кілька десятків мільярдів євро.
Нова інфраструктура прискорила потоки експорту. Якщо до США китайські товари доводилося доставляти морем або повітрям, то до Європи їх можна було везти залізницею. Це скоротило перевезення з місяця до менш ніж двох тижнів, дозволяючи обійти вузькі місця логістики і кризові ділянки маршрутів.
За останнє десятиліття обсяг перевезень цим залізничним сполученням зріс майже вдесятеро. Водночас китайське керівництво переорієнтувало свої закордонні інвестиції з придбання готових активів, таких як порти й заводи, на будівництво нових підприємств, покликаних обходити мита на електромобілі та подібну продукцію.
КПК заохочувала стрімке зростання досліджень і розробок. Китай більше не задовольнявся копіюванням і продажем чужих товарів. Він прагнув самостійно створювати нову продукцію і контролювати додану вартість, яку вона генерує.
Тепер кількість патентних заявок у Китаї значно перевищує показники ЄС. Китайські університети регулярно випереджають європейські в рейтингах, а китайські науковці посідають провідні позиції у світі за кількістю наукових публікацій.
Одне слово, на робочі місця і системи соціального забезпечення Європи насувалася потужна економічна машина. Реакція на неї була непослідовною й неефективною.
У 2003 році Єврокомісія відмовилася визнавати Китай ринковою економікою, що викликало обурення в Пекіні. Наступного року сторони уклали угоду про митне співробітництво і розпочали «діалоги» зі складних питань, зокрема інтелектуальної власності й промислової політики.
Через десятиліття ЄС змінив антидемпінгові правила, щоб забезпечити відповідність своїм зобов’язанням перед СОТ. Але, як і раніше, відмовився визнавати китайську економіку такою, що функціонує за ринковими принципами.
На той час Сі Цзіньпін уже міцно закріпився при владі, обійнявши всі найважливіші функції в китайській політичній системі протягом 2012-2013 років. Він заохочував співпрацю з масштабних питань, таких як зміна клімату, але водночас невпинно зосереджувався на експорті й отриманні технологій.
Тим часом хвилі репресій всередині Китаю створювали політичні перешкоди, зокрема для двосторонньої інвестиційної угоди. Врешті-решт вона зайшла в глухий кут на тлі гострої критики в Європі порушень прав людини щодо уйгурської мусульманської меншини на крайньому заході Китаю.
Подібні протести навряд чи могли вплинути на китайського лідера. Вони лише спонукали його розвивати економічні зв’язки з Росією та країнами, які Китай невдовзі почав називати «Глобальним Півднем».
Російське вторгнення в Україну у 2022 році та подальші економічні санкції ЄС поглибили взаємозалежність Москви й Пекіна. Їхня двостороння торгівля майже подвоїлася: російські нафта й газ забезпечували роботу китайських заводів, а електромобілі китайського виробництва масово надходять на російський ринок.
Європейські лідери виявили, що політичний клімат став значно жорсткішим. Європа опинилася між торговельними війнами, новою хвилею наполегливого відстоювання Китаєм власних інтересів і пошуком балансу між співпрацею та суперництвом — як у відносинах Китаю із Заходом, так і всередині самого ЄС.
У квітні 2025 року Китай обмежив експорт рідкісноземельних елементів — цінної сировини для виробництва найрізноманітнішої продукції, від автомобільних каталізаторів до фармацевтичних препаратів. Такою була відповідь на мита президента Дональда Трампа. Це шокувало представників бізнесових і політичних еліт.
«Другий китайський шок» спустошив промислові регіони Німеччини, змусивши Берлін наблизитися до французької позиції на користь мит і торговельних бар’єрів. За даними ЗМІ, німці щомісяця втрачають 10 тисяч робочих місць у промисловості, що сприяє зростанню підтримки правої партії «Альтернатива для Німеччини» (AfD).
Водночас Франція намагається впоратися зі своїм державним боргом. У жовтні обидві держави відклали розбіжності й спільно звернулися листом до Єврокомісії, закликавши її використати торговельні інструменти проти конкурентів, які застосовують державні субсидії та занижений валютний курс для знищення своїх суперників.
Також обговорюються диверсифікація ланцюгів постачання і політика «Купуй європейське». У листі не називали конкретних держав, але всі розуміли: його адресатом був Китай.
Запропонована спроможність до «другого удару», яка передбачає запровадження мит проти країн, що вдаються до заходів у відповідь на торговельні обмеження ЄС — ще один крок до ескалації. І це викликає тривожні асоціації з доктриною ядерного стримування.
Тож китайське міністерство торгівлі також дістає власну зброю й уже попереджає, що країни можуть нашкодити самі собі, роблячи «помилкові кроки». Усе готове до того чи іншого протистояння.
І це дуже далеко від сподівань 2001 року.