Агроколонія? Індустріальний гігант! Економіка США 1775-1817. Незалежність, відстала економіка та вплив Гамільтона

Американська революція, яка розпочалася 1775 року, завершилась здобуттям незалежності від Британії 1783 року. Наслідком тривалої війни став неминучий економічний спад, який проте тривав не дуже довго: економіка відновилася вже 1786 року, але післявоєнне зростання було дуже повільним. Нова незалежна держава мала аграрну економіку, представлену фермерськими та плантаторськими типами господарств.

Міст було мало, їх населення не перевищувало 10% від загального населення США. Переважно аграрний характер американської економіки кінця XVIII сторіччя, з одного боку, обумовив досить швидке відновлення після багаторічної війни, але з іншого — не давав можливості значного економічного зростання.

Аграрний характер економіки США був наслідком економічної політики Британії, яка усвідомлено і цілеспрямовано протидіяла промисловому розвитку своїх колоній. Наприклад, у 1750 році Британія заборонила будівництво в колоніях будь-яких підприємств з обробки металу, хоча дозволила виробництво чавуну і безмитне його ввезення у Британію для подальшої переробки та експорту готових металевих виробів.

Широко відомим є вислів голови британського уряду Вільяма Пітта: «Уряд не дозволить колоніям виготовити навіть цвяха для підошви». За такої політики метрополії у американських колоній не було шансів на промисловий розвиток. Звинувачення на адресу Конгресу, що лунали з приводу слабкого економічного зростання, не мали серйозних підстав із двох фундаментальних причин.

По-перше, успадкована від колоніального періоду аграрна структура економіки не могла сприяти швидкому економічному зростанню, бо в такій економіці розвиток був обумовлений у першу чергу залученням у сільськогосподарський оборот додаткових територій, а не технологічним прогресом.

По-друге, в умовах Конфедерації Конгрес не мав реальних інструментів впливу на економіку, він навіть не мав коштів на утримання армії, яка фінансувалася добровільними пожертвами штатів (найяскравішим прикладом фінансової неспроможності Конфедерації було те, що 1782 року армія не отримувала платні протягом восьми місяців, що призвело до заворушень).

Конституція США, ухвалена 1787 року, створила централізовану національну державу, спільний ринок без митних кордонів між штатами. Таким чином, виникла практична можливість розробки та впровадження єдиної економічної політики. Джордж Вашингтон, обраний 1789 року першим Президентом США, був прихильником сильного центрального уряду, бо під час командування армією Конфедерації у війні за незалежність бачив повну неспроможність Конфедерації в царині податків, бюджету, грошової системи тощо.

До першого федерального уряду, сформованого 1789 року, входили шість членів: президент, віце-президент, державний секретар, секретар казначейства (міністр фінансів), військовий міністр та генеральний прокурор. За розробку економічної політики відповідав секретар казначейства. На цю посаду Вашингтон призначив Александера Гамільтона, який був його помічником під час командування американською армією у війні за незалежність.

Перед Гамільтоном стояла складна проблема: до 1789 року не було не лише урядової економічної політики, не було самого уряду США. Тому потрібно було одночасно налагоджувати роботу уряду, вирішувати нагальні економічні проблеми (найбільш пекучою була проблема державного боргу) та формувати стратегію економічного розвитку нової держави.

Безумовно, Конгрес вимагав у першу чергу розібратися з нагальними проблемами, але й стратегічні не забував. У січні 1790 року Конгрес затребував від уряду доповідь щодо розвитку промисловості, що мало б посилити незалежність країни. Доповідь була презентована Гамільтоном Конгресу тільки у грудні наступного року.

Відстань майже у два роки між завданням Конгресу і презентацією доповіді була обумовлена не лише першочерговістю інших проблем, а й тим, що Гамільтон для підготовки доповіді надіслав запити різним промисловим асоціаціям, що вже стали зароджуватися в американських містах, із метою визначити проблеми, які вимагали державного втручання.

Один із керівників товариства сприяння промисловості у штаті Пенсільванія навіть став помічником Гамільтона й автором першої чернетки доповіді Конгресу. Йдеться про Тенча Кокса, до якого ми ще повернемося пізніше. На підставі чернетки Кокса Гамільтон написав п’ять варіантів доповіді, доки не підготував кінцеву редакцію, яка була презентована Конгресу.

Доповідь Гамільтона, яка мала назву «The Report on the Subject of Manufactures», широко відома під скороченою назвою «Report on Manufactures» («Доповідь про виробництва»), займає ключову позицію в історії економічної політики. Доповідь спиралась на попередній досвід державного управління економічним розвитком в Англії часів Тюдорів і на досвід політики Жана-Батіста Кольбера у Франції, і водночас ця доповідь започаткувала економічну політику США на наступні півтора сторіччя, політику економічного розвитку Німеччини у ХІХ сторіччі, Японії ХІХ-ХХ ст., Південної Кореї, Тайваню та інші «економічні дива» після Другої світової війни.

Основні положення пропонованої Гамільтоном економічної політики можна викласти в таких тезах:

• Для захисту незалежності США мають перетворитися з аграрної країни на розвинену індустріальну державу. Теорія фізіократів щодо сільського господарства як єдиного продуктивного сектора економіки є хибною.
• Промисловий розвиток країни потребує державного втручання, теорія Адама Сміта щодо невтручання держави в економіку є хибною, всі промислово розвинені держави підтримували становлення своєї промисловості. Незріла промисловість (infant industry) потребує державного захисту, доки не стане конкурентоспроможною.
• Основними інструментами державної підтримки незрілої промисловості є захисні імпортні тарифи на промислові товари та субсидії виробникам. Причому тарифи не мають бути надто високими, головне їх призначення — не заборона імпорту, а отримання коштів для підтримки незрілої промисловості. Тарифи на імпортну промислову сировину мають бути дуже низькими.
• Субсидії потрібні для підтримки інновацій та винаходів, фінансування «внутрішніх покращень» (internal improvements, як Гамільтон називав усі види інфраструктури, перш за все — транспорт), позбавлення від зовнішньої залежності в оборонних поставках та подібних критичних товарах.
• Економічне зростання потребує стимулювання імміграції для забезпечення промисловості робочою силою, в першу чергу — висококваліфікованою.
• Для економічного розвитку потрібно широке застосування технологій та науки в усіх секторах, в тому числі в аграрному. Гамільтон виступає за винагороду тим, хто приносить у США винаходи та промислові секрети.

Зараз, коли доповідь Гамільтона стала класикою економічної політики розвитку, здається дивним, що Конгрес фактично поклав доповідь на полицю, вона не мала безпосередніх наслідків. Головною причиною була багаторічна запекла суперечка між Гамільтоном та Джефферсоном, який у той час був державним секретарем США.

З погляду економічної політики ця суперечка двох «батьків-засновників США» дуже показова, бо є відображенням розбіжностей політики федералістів, які висловлювали позицію північних, більш промислово розвинених штатів, та республіканців¹, які захищали інтереси суто аграрних південних штатів. За кілька десятків років ці розбіжності, підсилені протилежним етичним ставленням до рабства, призведуть до громадянської війни.

Коли сьогодні кажуть про нечувану гостроту протиріч між двома американськими партіями — демократами та республіканцями, — то забувають про не меншу гостроту відносин між двома політичними партіями кінця XVIII – початку XIX сторіч, між федералістами на чолі з Адамсом і Гамільтоном та членами демократично-республіканської партії на чолі з Джефферсоном та Медісоном.

Це суперництво стосувалося не лише економічної політики, а й інших політичних аспектів, і навіть доходило до особистої ненависті: Гамільтона викликав на дуель та смертельно поранив Аарон Бер, який був віце-президентом США за Президента Джефферсона. Причому конфлікт, який призвів до дуелі та смерті Гамільтона, виник не на підставі особистих стосунків, а був створений політичною суперечкою в ході виборів губернатора штату Нью-Йорк.

Якщо казати тільки про розбіжності економічної стратегії між представниками партії федералістів та демократично-республіканською партії, то основними з них були питання індустріалізації, захисних заходів для промисловості та національного банку. Ще більш запеклими були протиріччя стосовно державного боргу, але це питання залишимо за межами нашого розгляду, бо воно було суто поточним, до економічної стратегії стосунку не мало.

¹ Слід зауважити, що демократично-республіканська партія Джефферсона ніякого стосунку до нинішньої республіканської партії не має. Остання була заснована в 1854 році.