Банківська таємниця. Пастка
Як найкраще, так і найгірше в житті, на мою думку — те, що воно строкате. Після темної завжди настає світла смуга. Але потім, рано чи пізно, знову повертається темна.
Серйозність наших проблем — річ відносна. Із плином часу вони вже не здаються такими великими. І взагалі, без темної смуги ми б не зрозуміли, коли ж настане світла. Одначе того разу, про який я хочу розповісти (понад десять років тому), моя смуга була напрочуд світла.
Я щойно отримав доволі непогану роботу, нарешті познайомився з чудовою людиною — майбутнє здавалося мені яскравим та повним можливостей.
Навіть почав будувати великі плани на перспективу, і першим кроком у ньому було отримати власне житло. Досить тинятися по орендованих квартирах! Годі жити з відчуттям того, що наступного місяця зросте орендна плата, або вас усіх узагалі попросять збирати речі та «на вихід».
Хотілось облаштувати дім. Мати місце, куди прагнеш повертатися щовечора, нарешті мати щось своє.
І ось ми почали підшукувати таке місце. А принагідно — й іпотечний або якийсь інший довгостроковий кредит, аби мати можливість усе це придбати. Саме тоді найбільша і найстабільніша фінустанова України, «ПриватБанк», пропонувала найліпші умови та відсотки за депозитами.
Тоді банк перебував ще у приватній власності, ним володіли Коломойський і Ко. Багато моїх друзів і знайомих тримали там на депозитах свої вільні гроші і були цілком задоволені процентами. А я, на додачу до цього, ще мав мрію: тож зрозуміло, що жив майже надголодь, відносячи кожну вільну копійку до фінустанови. Аби лише отримати якісь додаткові відсотки на той момент, коли нам таки затвердять іпотеку.
Мені мало вистачити на перший внесок, інакше й бути не могло. Найкраще в житті зазвичай важко дається. І пройшло ще багато часу, перш ніж нам, молодим інженерам із зовсім невеличкою кредитною історією, затвердили іпотеку.
Утім, незважаючи на депозит, сума якого була не дуже великою порівняно з вартістю квартири, «ПриватБанк» не визнав нас гідними кредиту.
Зате погодилася інша, набагато менша фінустанова. Але то були дрібниці. Батьки та найліпші друзі теж погодилися нам допомогти. Усе складалося якнайкраще. Так я зателефонував до «ПриватБанку» — повідомив, що хочу закрити свій депозит і забрати гроші. Якраз за тиждень до початку місяця, все згідно з умовами депозитного рахунку.
І ось, наповнений майбутніми планами та дійсно щасливий, на початку вересня я зайшов у банк, аби повернути свої гроші. Все начебто йшло «як завжди». Усередині кипіла праця, навколо мене снували клієнти та працівники. Я підійшов до менеджерки… І ясний день зненацька став похмурим.
– Система не працює! — радісно повідомила вона. — Щось зависло. Може, через перевантаження, не можу зараз нічого зробити. Зателефонуйте завтра.
Спочатку я не вважав це проблемою. Звичайно, мене трохи спантеличило, що найбільший і розрекламований банк України має такі погані системи та кепсько підготовлений менеджмент. Настільки погані, що навіть при попередженні за тиждень вони не змогли підготувати типову, рутинну банківську операцію — закрити рахунки, видати гроші.
Але ніколи не хочеться одразу вірити в найгірше. Врешті-решт, мене запевнили у тому, що все йде нормально. Завтра все вирішиться якнайкраще.
Проте нічого не вирішилося ані наступного дня, ані навіть наступного тижня. Коли я зателефонував, почув те ж саме: система не працює, щось зависло. І наступного дня —теж. І ще наступного. За два дні менеджерка, вочевидь, вирішила урізноманітнити свої відповіді і сказала щось нове: керівник відділення поїхав у відрядження, а без його підпису вона не може закрити депозит.
Відрядження було довгеньке, воно тривало ще тиждень. Після другого тижня я почав усерйоз непокоїтися. Але це було ніщо порівняно з тривогою, яка мене охопила за місяць.
Відповіді від менеджерки були такі самі, тільки ледь-ледь різнилися.
Система не працює. Сервер завис. Я йду у відпустку, більше ніхто не зможе цього зробити, оскільки тільки я займаюся цими рахунками. Ми обоє розуміли, що це брехня, бо банк працює та інші клієнти вносять чи отримують кошти. Тут я не витримав і запитав її, що відбувається — але вона лише відводила очі.
На той період у нас не було війни чи якоїсь кризи в економіці. Ніщо не віщувало майбутнього банкопаду — отже, я ніяк не міг зрозуміти, що коїться. Тоді спробував поговорити з іншим менеджером. А коли він мені відмовив — із начальником їхнього відділення, але немов наштовхнувся на стіну.
«Ні, я не можу вам допомогти. Ні, більше ніхто, крім неї, не може цього зробити. Чекайте», — наче до цього чекати не доводилось.
Отже, я був усерйоз занепокоєний. Пройшло вже півтора місяця. З іншого банку зателефонували, обережно поцікавились нашими планами та натякнули, що домовленості треба виконувати.
Мовляв, якщо ми не налаштовані серйозно — умови можуть змінитися наступного року. Або нам взагалі відмовлять.
Мої плани та моє майбутнє руйнувалися на очах. Я телефонував до «ПриватБанку» кожні кілька днів і приходив у відділення щотижня, майже як на роботу. Відповідь не змінювалася. Тоді я порадився з кількома друзями та знайомими, що були із цим обізнані. Так світ моїх мрій змінився раз і назавжди.
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!