Мілітаризація освіти
Примітка редакції. Чому у Європі мало рішучості? Продемонструймо ж, як європейці самі її нищать. Ось текст нашого ідейного супротивника.
Міжнародний контекст визначають конфлікти, переозброєння і нові точки напруги. Ось і в Італії загострюється дискусія про проникнення військової логіки в освіту.
Це явище стає дедалі більш поширеним і ставить під питання саму роль державної освіти. Діти й підлітки мають право зростати в середовищі, яке є вільним, відкритим та орієнтованим на мир, а не зумовленими нав’язливою військовою присутністю, здатною породжувати страх і розгубленість.
Школа має бути простором діалогу і розвитку критичного мислення, а не місцем, де нормалізується логіка війни й авторитарної ієрархії. Раннє занурення молоді в естетику воєнного світу ризикує вплинути на її сприйняття реальності, роблячи прийнятним те, що натомість мало б стати предметом для обговорення.
Захищати наймолодших учнів — означає оберігати їх від будь-якої форми ідеологічного тиску. Гарантувати їм освіту, що ґрунтується на таких цінностях, як співпраця, солідарність і взаємна повага.
Військова дисципліна у класах, якщо вона стає повсюдною, може обмежувати освітню свободу і плюралізм поглядів. Підлітки мають мати змогу уявляти майбутнє, не відчуваючи, що їх спрямовують до єдиних і жорстких моделей.
Справді демократична школа формує свідомих громадян, а не дисциплінованих підданих. Саме тому принципово важливо захищати освітні простори від будь-якої форми мілітаризації, оберігаючи право молоді зростати в атмосфері миру, свободи й гідності.
Отже, зростаюче проникнення військової культури в освітні системи є однією з найбільш суперечливих і найменш обговорюваних змін освіти. Школи й університети втрачають роль закладів, призначених для формування особистості. Вони пронизані безпековою, націоналістичною та продуктивістською логікою, дедалі ближчою до інтересів військових і промислових структур.
Критично осмислювати мілітаризм у сфері освіти означає ставити питання не лише про матеріальну присутність збройних інституцій в освітніх контекстах. Це ще й культурні, економічні та символічні структури, які роблять таку присутність соціально прийнятною і політично легітимною.
Сучасна освіта, принаймні в її демократичному й конституційному формулюванні, історично постає як інструмент колективної емансипації. Мислителі на кшталт Джона Дьюї розглядали школу як лабораторію демократії.
Хоча той самий Паулу Фрейре наголошував на необхідності освіти, здатної розвивати свідомість і звільняти від пригноблення. Антоніо Грамші також визнавав у культурному формуванні один із фундаментальних інструментів автономії підлеглих класів.
У цій перспективі запровадження мілітарного складника в освітні процеси постає як радикальне викривлення первинної педагогічної місії. Шкільна інституція більше не спрямована передусім на формування свідомих громадян. Вона нормалізує війну як структурний елемент сучасного політичного життя.
Мілітаризація освіти набуває численних і часто непрямих форм. Вона може проявлятися через протоколи про взаєморозуміння між міністерствами освіти й оборони. Або через програми професійної орієнтації, які просувають військові вакансії серед підлітків і молоді.
Це і присутність представників збройних сил під час шкільних заходів, і поєднання вищої освіти з підробітками в оборонній галузі, і університетське фінансування досліджень подвійного призначення. Або навіть академічна співпраця з воєнною промисловістю.
У багатьох західних країнах такі практики поступово ставали нормою, діючи через риторику, засновану на національній безпеці, технологічних інноваціях і можливостях працевлаштування. Однак ця нормалізація породжує глибинну зміну: студентів привчають сприймати війну не як провал політики, а як неминучий компонент міжнародної стабільності.
Військово-промисловий комплекс, описаний Дуайтом Ейзенхауером у знаменитій промові 1961 року, сьогодні набув іще більш масштабного охоплення. Тепер це не лише про переплетення військових апаратів і оборонної промисловості. Перед вами глобальна мережа. Вона вже охоплює університети, дослідницькі центри, технологічні платформи, ІТ-компанії та цілі уряди.
Таким чином університети переходять на стратегічне виробництво наукових знань, які можна застосувати не лише в цивільному секторі. STEM-дисципліни часто цінуються з огляду на стратегічну конкурентоспроможність, тоді як гуманітарні й соціальні науки зазнають маргіналізації.
Культурна мілітаризація також діє через мову. Такі терміни, як стійкість, безпека, загроза, стратегія й оборона, поступово проникають в освітній лексикон, сприяючи формуванню зміненої уяви нових поколінь. Педагогіка підпорядковується управлінню ризиком; громадянство переосмислюється як дисципліноване прийняття потреб держави; інакодумство може делегітимізуватися як безвідповідальне ставлення до колективної безпеки.
У цій динаміці проглядається те, що Мішель Фуко визначав як зв’язок між знанням і владою: освітні інституції виробляють суб’єктів, сумісних із конкретними конфігураціями домінування.
Етичні наслідки цього процесу є глибокими. Суспільство, яке привчає молодь до звичної присутності військових структур у навчальних закладах, ризикує знизити чутливість до страждання, породженого збройними конфліктами.
Сучасні війни часто представляють абстрактно. Їх демонструють через технологічні наративи, які приховують людські спустошення на уражених територіях. Досвід цивільного населення в таких місцях, як Сектор Гази, Україна, Ємен або Судан, натомість демонструє: кожен конфлікт породжує соціальне руйнування, травму для цілих поколінь і демократичний регрес.
Справді гуманістична освіта мала б робити ці наслідки видимими, а не приховувати їх за патріотичною або технократичною риторикою.
У цьому сценарії особливого значення набуває діяльність незалежних спостерігачів, які викривають ці процеси. Діяльність Мікеле Лучіверо разом із роботою журналістів і дослідників, таких як Антоніо Маццео та Федеріко Джусті, допомагає будувати контраргументи, здатні повернути роль освіти в центр публічної дискусії.
Протидіяти мілітаризації — не те ж саме, що ігнорувати складність міжнародних відносин або заперечувати існування конфліктів. Це радше підтвердження пріоритету освіти як простору свободи. Школи й університети мали б навчати цінності міжнародної співпраці, дипломатії, міжнародного права, ненасильницького врегулювання конфліктів і глобальної справедливості.
Ставка тут глибоко цивільна й демократична. Якщо освіта відмовиться від власної критичної автономії і погодиться бути інтегрованою в механізми постійної війни, усе суспільство ризикує втратити один зі своїх головних інструментів емансипації.
Захищати школи й університети від мілітаризації означає захищати саму можливість уявляти міжнародний порядок, заснований не на силі, а на людській гідності, історичній правді, мирі та свободі. У цій перспективі культурний спротив мілітаризму не є маргінальною битвою. Це одна з вирішальних проблем нашого часу.
Примітка перекладача. Вибачте, що вам довелося це прочитати, сидячи на п’ятий рік повномасштабної війни в очікуванні європейського прозріння. Там, звісно, справи йдуть уже значно краще. Проте, як бачите, далеко не всі поспішають прийняти нову реальність. Тож корисно мати актуальне уявлення про обидві сторони інтелектуальної Європи.
Примітка редакції. Цей текст спочатку був опублікований на сайті FarodiRoma, але більше не є доступним. Тож першоджерелом став його передрук.