Чернігів перед лицем Росії
Спершу в барі вимкнулося світло. За кілька хвилин пролунав уже знайомий звук — глухий удар десь поруч. Від нього затремтіли стіни, а келихи на полицях задзеленчали.
Зовсім поряд, десь за кілька кварталів, російський дрон уразив ціль. Майже так само швидко, як звук з’явився, він розчинився, залишивши по собі двозначну тишу. Усередині офіціантка запалила свічки. З телефона на барній стійці вона увімкнула музику — тонкий та кволий звук намагався заглушити мовчанку.
Зовні автобуси мчали вулицею. Такі собі гучні маяки світла, що патрулювали місто в пітьмі. І вже за мить здавалося, наче вибуху ніколи й не було.
Так минають будні в Чернігові — місті, розташованому за пару годин їзди на північ від Києва і за кілька миль від російського кордону. У нас дев’ята вечора. Та вечір уже тягнеться безконечно: гул дронів і виття сирен лунають надто часто й надто буденно, щоб їх рахувати.
В іншій частині міста життя триває попри темряву й дрони. В одному з помешкань на вулиці, майже позбавленій світла, де видно лише слабке мерехтіння далеких зірок у вікні, матір місцевого жителя Ігоря відзначає день народження. Це її четверте святкування від початку великої війни. Цього разу воно минає в цілковитій темряві.
Ігор стоїть перед нею з квітами й тортом. Вони осяяні тільки свічками, що палахкотять десь угорі.
«До перемоги України над Росією!», — каже вона, після чого задуває свічки. Оселя знову поринає в пітьму. Довкола бігають діти та кілька друзів. Малеча вигукує щось і аплодує, і на мить морок здається не таким суцільним.
Зрештою, повертається електрика. Про це сповіщає ледь чуткий електронний писк десь на кухні. Тихо дзижчить холодильник, знову оживаючи.
Деінде ці звичні домашні звуки залишилися б непоміченими. Але в Україні люди гостро вслухаються в кожний гул. Розмова незабаром повертається до перших днів війни — до спогадів про стартові обстріли та долю сусідів.
Чернігів — одне з найстаріших міст України. Вдень тут добре помітні сліди від російського вторгнення кількарічної давності. Їх можна знайти на тлі доглянутих парків та давніх церков.
На околицях, де зупинили навалу навколишніх російських військ, цілі житлові будинки перетворилися на руїни. Сьогодні це радше бетонні скелети й оболонки. Постійні нагадування про те, наскільки близькою тоді була поразка.
Ближче до центру помітні побиті, поржавілі й зарослі склади та електростанції. Це вже наслідки більш нещодавніх ударів.
Коли кілька тижнів тому Росія розпочала зимову кампанію проти української енергетики, Чернігів опинився першим на лінії вогню. На початку жовтня удари залишали місто без світла на періоди до дев’яти годин поспіль.
Щоосені в Україні лунають попередження про сувору зиму й обіцянки відключень. Однак тактика Москви еволюціонувала, і цього року загроза відчувається особливо гостро. Якщо влітку росіяни били масштабними залпами ледь не на осліп, то зимова кампанія стала більш виваженою та підступною.
Нині росіяни зосереджуються на одній цілі за раз. Уранці їхні дрони годинами висять у небі між ударами, заважаючи ремонтникам відновлювати щойно уражену критичну інфраструктуру. Це змушує значну частину населення йти у підвали, метро чи надземні бетонні укриття.
Відчувається різниця з Києвом. Там повітряні тривоги здебільшого трапляються вночі й стихають із першими променями сонця. Та у Чернігові ці нальоти не дають перепочинку.
Посеред дня місто гуде. Дрони запускають зблизька, з-за російського кордону. За лічені хвилини їх уже фіксують в області, а невдовзі й над містом. Їхня присутність відчувається постійно: характерне «мопедне» виття піднімається й спадає над дахами, заповнюючи вулиці.
Інший теж тривожний, як і різке дзижчання дронів, звук — уривчаста відповідь української ППО. Чути тріскотіння кулеметів та більш приглушені постріли важчих систем. Вони лунають не постійно.
Навіть у відносно тихі хвилини Чернігів більше відчувається прифронтовим містом, ніж за триста миль від лінії бойового зіткнення.
З настанням ночі менш ніж за півгодини ошатні вулиці Чернігова стають холодними й загрозливими. Варто звернути з однієї з головних магістралей, освітлених час від часу світлофорами та фарами автівок, — і темрява змикається навколо.
Між монолітами радянських багатоповерхівок немає жодного світла. Їхні велетенські фасади безшовно розчиняються в чорному небі.
У дворах незнайомці майже навпомацки минають одне одного. Вони поспішають додому, до генераторів і автомобільних акумуляторів, якими живлять лампи й телефони.
Уже о шостій вечора важка темрява ковтає місто цілком. Повітря наче насичується пам’яттю, історією й присутністю війни. Та остання — невидима, як пронизливий осінній вітер.
Зима близько. Температура повітря вже падає, і цей сезон обіцяє бути найбільш суворим від початку повномасштабної війни. Ночі стають довшими та більш темними. Незмінні лише постійна загроза, звук дронів, відключення і примхливий графік аварійного живлення. Разом вони роблять виживання міста виснажливим випробуванням.
Чернігів не раз стояв на межі. І все ж, як і по всій Україні, життя тут триває. Цивільні обережно й зосереджено прокладають маршрут крізь невидимий рельєф війни.
Поки що світло завжди повертається, хай би скільки довелося чекати. Але в міру того як темрява і зима насуваються, вони несуть із собою згадки та невідступну загрозу війни.