Насамперед місія — люди завжди. Це про нас?
Генерал армії Вільям Шерман у своїх спогадах «Memoirs of General W.T. Sherman» писав: «Будь-яка спроба легких і безпечних воєнних дій закінчується приниженням та катастрофою». Пізніше Вінстон Черчилль щодо цього питання також стверджував, що перемоги ніколи не досягнути, якщо дотримуватися лінії найменшого спротиву.
Коли перед командирами підрозділів старші начальники штучно й заплутано створюють дилему: «перш за все — це виконати місію за будь-яку ціну», або «обирай: місія чи люди, але за всі наслідки відповідаєш тільки ти», чи їм визначають, що «перш за все, зберегти життя та здоров’я людей, а місія (читай виконання наказу) — це не головне», тоді хіба не руйнується сама ідея необхідності армії як інституту захисту держави?
Якщо постійно вносити плутанину, дезорієнтувати військових лідерів, вербально шарахатися від одного пріоритету — повсякчас на словах декларувати оборону держави, до іншого — що «всі управлінські рішення ґрунтуються на збереженні життя, здоров’я» людей, тоді можна довести армію до нездатності воювати.
Іншими словами «паралізувати» командирів у прийнятті ними рішень і «вбити» їхню ініціативу (якщо вона взагалі в них проявлялася). Згадаймо, що те саме робили «агенти російського впливу» до 2014-го. Вони словесно декларували уявну турботу про особовий склад і водночас справами дезорієнтували армію у місії та розвалювали її вщент.
Постає низка запитань: українська нація на 100% впевнена у тому, що військовослужбовці в нашій армії мають чітке бачення, переконання, усвідомлення загальної та власної місії?
Вони морально, психологічно, професійно готові (вмотивовані) її виконати у критичній обстановці (на кшталт 2014 року)?
Навіть тоді, коли місія ЗС України чітко прописана у доктринальних документах, особовий склад «всеосяжно» і «всеохоплююче» відчуває турботу держави та своїх військових керівників про задоволення нагальних потреб?
Всі в армії задоволені славнозвісною «людиноцентричністю»?
Результати крайнього соціологічного дослідження «Чому військовослужбовці звільняються з армії?» доводять, на жаль, що не відчувають і не задоволені.
Стаття доктора Метью Лібермана (Matthew Lieberman) професора та директора соціально-когнітивної нейролабораторії Каліфорнійського університету пояснює складність, з якою стикаються лідери під час збалансування місії та людей. Він порівняв лідерів, орієнтованих на результати, з тими, хто здатен соціально комунікувати зі своїми людьми.
«Концентрація на результати поєднувала сильні аналітичні навички та інтенсивну мотивацію рухатися вперед до мети та вирішувати проблеми. Однак якщо лідер вважався дуже сильним у фокусі результатів, шанс на те, що його вважають чудовим лідером, становив лише 14%.
Соціальні навички поєднували такі риси, як спілкування та емпатія. Якщо лідер був сильним у соціальних навичках, він або вона розглядалися як чудовий лідер навіть рідше — у мізерних 12%. Однак для лідерів, які були сильними як у спрямованості на результати, так і в соціальних навичках, ймовірність того, що їх розглядатимуть як великого лідера, зростала до 72%…»
М. Ліберман стверджує, що лідер із сильними соціальними навичками може набагато ефективніше використовувати аналітичні здібності кожного члена команди. Наявність у нього такого соціального інтелекту для прогнозування і налагодження співпраці всіх членів команди сприятиме кращому їх згуртуванню.
Він також наголошує, що те, що спочатку часто здається труднощами, пов’язаними із виконанням місії, виявляється замаскованими міжособистісними проблемами.
Хоча важко заперечувати, що військові лідери традиційно (часто нав’язливо зовні) орієнтовані більше на досягнення результатів, найефективніші з них — це ті, хто може інтегрувати високу соціальну комунікацію та емпатію у своїх стилях лідерства під час взаємодії з людьми у виконанні місії.
Ніхто не очікує і не стверджує, що військові лідери повинні бути «соціально-спрямованими» під час ведення бою. У ситуації надзвичайного стресу найважливішу роль відіграє довіра підлеглих до них.
Шлях до перемоги у війні починається з перемоги над собою, під час бойової підготовки, піклування про особовий склад та їхні сім’ї з боку посадових осіб, що представляють державу.
Найкращі військові лідери знаходять спосіб компенсувати свою зосередженість на досягненні результатів соціальними рисами та навичками взаємодії зі своїми людьми. Вони шукають та просувають молодших лідерів, які також демонструють цю рівновагу — баланс «місії» та «людей».
Уявімо літак. Він летить, тому що має два крила. Якщо він буде з одним крилом, то неминуче впаде. Так само і з реалізацією принципу: «Насамперед місія — люди завжди». Якщо військовий лідер цілком зосереджується на «місії» — бюрократія та «вимоги керівних документів» однозначно призведуть до невиправданих втрат своїх людей.
Якщо він, навпаки, зосереджується лише на людях та ігнорує місію, тоді перетворюється на «політика-популіста», «панібрата-горлопана», невпинно втрачає їхню довіру… та життя в бойових ситуаціях.
Тільки дотримання балансу між місією та людьми — де у пріоритетності, насамперед виконати поставлене завдання з найменшими втратами — опора на «два крила» дозволить військовому керівнику стати визнаним лідером, який здатен досягнути успіху в кризових, непередбачуваних, критичних ситуаціях, зрештою виконати своє головне призначення і відіграти провідну роль у захисті України. Ніяк не інакше…
Теперішньому військовому керівництву і лідерам нашої армії бажаю виваженості та мудрості у цьому надскладному балансуванні пріоритетів, самомотивації до правильних справ та усвідомлення того, що прихильність і довіра особового складу до вас — це завжди вулиця з двостороннім рухом.
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!