Механіка революцій 2.0

Перша версія цієї статті написана на початку 2016 року. Загалом її актуальність, на думку авторів, в умовах (на перший погляд) повільного проходження процесу української революції зберіглася — хоча досвід 4 років вніс деякі корективи. Текст, який тут пропонується увазі читача, оновлено з врахуванням подій (особливо останнього року, коли в Україні відбулася драматична зміна в політикумі). На відміну від поширеної у певних колах думки, прихід Володимира Зеленського і партії «Слуга Народу» до влади — це ще не ознака ні кінця, ні безповоротного «глухого кута» революційного процесу.

Впродовж останніх шести років після Майдану вперше у новітній українській історії розпочалася усвідомлена трансформація, і перемога у двох виборах команди Зеленського — це просто черговий її етап. В українському випадку перетворення суспільної системи відбувається повільніше, ніж зазвичай прийнято думати про революції; але ж і відомі з історії великі революції тривають десятиліттями зі змінним темпом подій, і поодинокі персонажі в цій історії можуть змінюватися, а загальна структура процесів — ні.

Комусь ці шість років з часів Майдану можуть здаватися довгим періодом (бо нібито мало зроблено за цей час), комусь неймовірно коротким (бо країна вже точно не та, що була, і темпи суспільних змін часом нагадують подорож у машині часу). Але й у тих, і в інших немає сумніву — ми в процесі. Але ж у чому полягає цей процес? Який наступний його етап? Чи дійсно ми скотилися в «контрреволюцію»? Що нас може чекати в майбутньому?

У цій статті ми пропонуємо модель, що описує сценарії, за якими відбуваються революції. Йдеться про опис не сценарію перевороту, а саме процесу революції — відносно швидкого перетворення суспільного організму з одного в інший. Якщо образно, ми спробуємо проаналізувати, що саме відбувається в коконі після того, як гусениця вже перестала бути гусеницею, але ще не стала метеликом. Процес цей не одномоментний (на відміну від перевороту), але також і не повільно еволюційний. Для самої гусениці він може здаватися і повільним (особливо, якщо гусениці не терпиться нарешті політати), і швидким водночас.

Будь-яка модель є спрощенням, але корисними є ті моделі, що дозволяють спрогнозувати подальші події. Модель можна вважати валідною, якщо її елементи відображають явища, які повторюються. У нашому випадку йтиметься про аналіз історичних прикладів великих революцій (а українську революцію, за масштабом свого впливу на світовий порядок, безсумнівно можна вважати великою) та їхніх закономірностей, а також варіантів рішень, які в свій час стояли перед їх агентами.

Запропонована модель концентрує увагу виключно на взаємодії еліт всередині, «в коконі». Під елітами у цій статті ми розуміємо групи, в руках яких концентрується будь-яка влада: політична, економічна, військова, релігійна, інформаційна тощо. Але еліти — це не лише влада (вплив). Еліти, на відміну від інших прошарків суспільства, ще є носіями і поширювачами певних цінностей, ідей, наративів. І саме в період революцій змагання ідей, в сукупності з позиційними перестановками елітних груп, визначає темп і напрям революційного процесу.

У цій моделі ми залишаємо поза розглядом природу революцій як масових явищ, їхні причини та приводи, структуру та мотивацію соціальних груп, що беруть участь у цих процесах. Для порівняльного аналізу американської (1776-1787), французької (1789-1804), російської (1917-1924) та української (2013-триває) потрібно було би писати книгу, а не статтю — і, на щастя, такі книги вже написано, тому можемо спиратися на їхні висновки.

У 1938 році вперше побачила світ книга американського вченого Крейна Бринтона «Анатомія революцій». Згодом її перевидавали кілька десятків разів. Суть книги — означення чотирьох закономірних етапів революційного процесу, а саме:

1. Старт у формі насильницького перевороту, за яким слідує тимчасова ейфорія після краху старого режиму.
2. Легалізація уряду і поява двовладдя: помірковані революціонери намагаються впровадити програму, яка призвела до перевороту, правовими методами і водночас нейтралізувати вплив радикальних груп, які невдоволені темпом змін.
3. Переворот радикалів, терор: поміркований революційний уряд втрачає владу на користь радикалів у процесі другого перевороту (як у жовтні 1917 в Росії, або як під час перевороту Робесп’єра у 1793 у Франції); результат — швидке фізичне знищення будь-яких противників революції, навіть потенційних.
4. «Термідор»: встановлення нової авторитарної влади, яка «наводить порядок» задля реалізації гасел революції, але по суті повертає методи правління старого режиму.

Ці чотири етапи розвитку революцій відображають «органічний» підхід до аналізу історичних процесів (умовно «в коконі»). За логікою історичного процесу, суспільний організм мав би пройти ці чотири етапи для того, щоб процес завершився і «метелик» злетів у новій іпостасі. Але, зізнається сам автор концепції, не всі революції проходять всі етапи. Для нашої ситуації особливо цікавим є випадок, який Крейн Бринтон вважає «аномальним», — а саме американський. В історії революції США (1776-1789) прихід радикалів до влади (третій етап) відсутній! Чому? І чи добре це чи погано?

Для відповіді на ці запитання нам слід звернутися до іншого підходу до аналізу революційних процесів — а саме до «áкторного», тобто такого, який стверджує, що хоч, можливо, й існує певна логіка історичного розвитку суспільного організму в цілому, але рішення, які приймають поодинокі áктори (діючі суб’єкти, «клітини» цього організму) в цій історичній грі, мають значення для темпу і для траєкторії самої гри. У нашому випадку, áкторами в революційній грі є політичні еліти країни, а підхід до їх аналізу ми запозичимо у польсько-американського політолога Адама Пжеворського, який відомий своїм аналізом «оксамитових революцій» в Східній Європі та Латинській Америці впродовж 1980-х.

Будь-яка зміна політичного режиму призводить до перестановки áкторів у владній матриці. Змінюється рівень доступу до важелів впливу представників різних груп інтересів (носіїв цінностей, моделей поведінки чи візій розвитку країни). Але, незважаючи на жорсткість політичного перевороту, якщо áктори залишаються живими, їхні інтереси залишаються актуальними, і під час легалізації нового режиму та в процесі його діяльності (вищезазначений другий етап) вони повертаються у гру.

Ми розглядаємо еліти як розшаровані революцією на чотири групи: нові радикали, нові помірковані, старі помірковані, старі радикали. (Тут і надалі кожен малюнок є ілюстрацією до попередніх параграфів).

Революція починається з приходу до влади поміркованих нових. Звісно, це відбувається за сприяння радикальних нових, але радикально нові не спроможні одразу скористатися з моменту перевороту через свою неготовність перебрати («банальні») функції управління, а також через те, що їх радикальні ідеї не завжди сприймаються «масами», які спричинилися до успіху самого перевороту. Помірковані нові виникли не раптово. Їхні представники є частиною старої еліти, яка була найбільше підготовлена до взяття влади в умовах, коли стара влада була знесена першою хвилею революції. Прикладами поміркованих нових є Тимчасовий уряд Російської імперії, Національне зібрання у Франції, а в пост-Майданній Україні — команди Петра Порошенка та Арсенія Яценюка й інших лідерів Народного Фронту.

Інші три групи:

— радикальні нові, які вимагають набагато рішучих змін, — у нашому випадку це не однорідна група: націоналісти, ліберали, анархісти тощо;

— помірковані старі, які прагнуть, наскільки можливо, відновити свій статус у нових умовах, — у нашому випадку до цієї групи слід зараховувати не лише колишніх «регіоналів», які засудили насильство в лютому 2014, тим самим здобувши собі певну індульгенцію впродовж правління Порошенка, а також (як виявилося) Зеленського та його оточення, яким «новизна» Майдану виявилася чужою;

— радикальні старі, що прагнуть тим або іншим чином повернути старий порядок, часом аж до готовності битися проти революції збройно, — тут йдеться про найближчу команду Януковича, відкритих сепаратистів, соратників ідеї зближення України з Росією (Медведчук, Бойко тощо), які досі залишаються «в грі» в українському політикумі.

Як видно з малюнка, система з чотирма категоріями еліт — незбалансована, бо влада знаходиться не у центрі системи. Балансування можливо провести двома способами, що і формує два сценарії революції: позитивний і негативний.

Позитивний сценарій починається з атаки нової влади на радикальних старих, що являють собою невідворотну загрозу новому порядку. У нашому випадку це частково відбулося через вигнання Януковича і його найближчого оточення, люстрацію, часткове очищення економіки від найодіозніших олігархів — отримувачів ренти (наприклад, Фірташа, Онищенка тощо).

Ця атака має два наслідки. По-перше, радикальні старі частково винищуються, частково під впливом інстинкту самозбереження приєднуються до поміркованих старих (які усвідомлюють невідворотність змін і тепер шукають лише способу якось влаштуватися у новій системі), а незначна решта «непримиренних» маргіналізується і надалі не впливає на події.

Помірковані старі також зазнають змін: частина їх впевнюється в небезпечності перебування в лавах захисників старого режиму та продовжує своє майбутнє у лавах «партії влади» — поміркованих нових. Серед прикладів у вітчизняній практиці можна назвати Ріната Ахметова, Ігоря Коломойського (зразка 2014 року) та інших.

Але, розбивши радикальних старих, нова пост-переворотна влада на цьому не зупиняється і наступним кроком атакує радикальних нових, що вимагають продовження революції і, таким чином, загрожують перетворити її на нескінченну. Як ми знаємо, найкращі революції — це ті, що швидко завершуються, і радикальні нові цьому заважають.

В результаті радикальні нові зазнають таких самих втрат: частково винищені, частково приєднані до поміркованих нових, частково маргіналізовані. Їх радикальні вимоги стають неактуальними, і можливо, їх реалізація відстрочується надовго — до настання наступної революційної ситуації (наприклад, початку громадянської війни в США через більше ніж 70 років після революційного перевороту 1776 року). В Україні впродовж 2014-2019, коли помірковані нові були при владі, лише частково впроваджено Крок 1 і зовсім не розпочато Кроку 3 за цим сценарієм.

Але повертаємося до моделі: в результаті успішної «війни» з радикальними старими і радикальними новими, як видно на малюнку, «партія влади» стає досить великою, і це балансує систему. За певний час ця партія наробить помилок, втратить соціальну підтримку та поступиться на виборах іншій партії, яку сформують помірковані старі, що залишилися в опозиції. За декілька десятків років сформується класична двопартійна система, що є основою демократії в деяких розвинених країнах світу — найбільш показово в США.

Але позитивний сценарій не є єдино можливим. Що буде, якщо нова влада (помірковані нові) вирішить «пройти між крапельками» й уникнути конче необхідної атаки на радикальних старих (неважливо, які причини того — особиста нерішучість чи наявність прихованих домовленостей)? Наприклад, що буде, якщо французький король чи російський цар та їхні найближчі прибічники залишаться в грі при новій владі? Або, як у нашому прикладі, — Медведчука запросять до Мінська, а Кернес захищатиме Харків від «Русского Мира»?

Систему все одно треба збалансувати. Виходом може бути «широка коаліція» поміркованих нових та поміркованих старих (у нашому випадку — пост-Майданної влади, з одного боку, та більшості олігархів, не[до]люстрованих чиновників вищого рівня та суддів, з іншого боку).

Це дозволяє відновити баланс. Довелося поділитися владою з частиною поміркованих старих, і тепер система начебто стабільна. Частина поміркованих старих приєднується до «партії влади» відкрито — адже там можливостей набагато більше, а боятися люстрації немає сенсу. Але так само, відчуваючи відсутність загрози, поступово повертається на арену частина радикальних старих.

Влада переходить туди, де більша сила, — до помірковано старих: Зеленський виграє вибори за підтримки олігархів та залучивши широке коло виборців, у тому числі тих, хто не поділяє «ідеалів революції» (в нашому випадку, ідеалів Майдану). Цінності та візія розвитку нової політичної верхівки (наскільки вони взагалі артикульовані) переважно відповідають поміркованій частині їхніх старших колег із Партії Регіонів, особливо у питаннях ідентичності, культури, економічних та інституційних реформ.

Тим часом помірковано нові проявляють ознаки радикалізації (з точки зору вимоги Майдану «перезавантажити владу», політика Петра Порошенка була поміркованою, але його передвиборче гасло «Армія, Мова, Віра» порівняно з до-Майданною Україною звучить досить радикально).

Помірковані старі насолоджуються повнотою влади. Тим часом відкрито повертається все більше радикальних старих (члени команди Януковича та вищі чиновники того часу), а після нетривалого союзу з поміркованими новими (пост-Майданними лібералами) ключові позиції заповнюються «перевіреними кадрами» з поміркованих та радикальних старих. Врешті, відбувається повне очищення влади від поміркованих нових. Наступає епоха переслідування радикальних нових, причому під удар подекуди потрапляють і помірковані нові також.

Станом на червень-2020 ми знаходимося у цій точці.

Реванш викликає подальшу радикалізацію нових. «За що гинули герої?» — питають вони. Радикальні нові переходять у наступ, їхня мішень — це, звичайно, радикальні старі, тобто відкриті контрреволюціонери.

Радикали з обох боків під ударом, і це призводить до ще більшої радикалізації та мобілізації організаційного ресурсу радикалів обох сторін, адже влада знаходиться не у «сил революції», а у «сил реваншу» (у поміркованих старих, а не у поміркованих нових). З’являються Паризька комуна з однієї сторони та загони знаті з іншої, мережа рад та Червона гвардія з однієї сторони та Біла гвардія з іншої. Поміркований уряд зазнає краху. Центр системи швидко випалюється. Вчорашні помірковані стають «ворогами революції», «ворогами народу».

Радикальні старі долучаються до знищення «партії влади», намагаючись таким чином звільнити місце для старого режиму (не в розумінні персоналій, а в розумінні політичної лінії). В результаті розгортається громадянська війна двох радикальних крил, або ж встановлюється хаос, де не зрозуміло, хто чого домагається. Якщо одна із сил все-таки перемагає — а у випадку і Франції, і Росії перемога була за революціонерами, — то встановлюється жорстка диктатура, яка ґільйотиною чи іншими засобами фізично знищує всіх, кого можна вважати потенційною загрозою справі революції.

Від громадянської війни й терору страждають у першу чергу великі соціальні групи, що жодним чином не належать до еліт. Вони будуть раді будь-якому порядку і сильній руці, і запит на новий порядок завжди знаходить відповідь. На арені з’являється сильний лідер, на кшталт Наполеона або Сталіна, що повністю змінює порядок денний. Неважливо, чи користується він «революційною» термінологією, чи ні (зазвичай користується, щоб підкреслити свою дистанцію від старих та мобілізувати нових), — в будь-якому випадку, до революційних ідеалів він не має жодного стосунку. Починається нова епоха, що часто завершується великою війною.

Звичайно, запропонована модель, як ми вже зазначали, є значним спрощенням, але вона дозволяє пояснити загальними обрисами низку відомих історичних прикладів. Українські реалії (як завжди) не точно відповідають двом представленим варіантам. По-перше, це через те, що у перебіг нашої революцію втрутилася Росія. По-друге, через те, що українська революція чи не перша масштабна революція, яка відбувається на стику між індустріальним і постіндустріальним ладом, що безумовно вносить свої корективи: представлена модель базується на революціях, які проходили на етапі переходу суспільств з феодалізму до індустріальної ери; втім, по багатьох вимірах, окрім технологічного, Україна ще не порвала з феодалізмом. Але в цілому модель досить адекватно описує стан і перспективи української революції.

Отже, мета нашої моделі — запропонувати нинішнім політикам та громадянському суспільству розуміння можливих сценаріїв наступних подій задля обрання вірних кроків. Проміжні висновки наразі можемо зробити такі:

1. Збереження у політичному полі, відмова від політичного знищення (чи хоча би повної маргіналізації) оточення Януковича, старих чиновників та суддів, а також проросійських політиків, разом з радикальними передвиборчими гаслами Порошенка, призвели до перебігу подій в Україні за негативним сценарієм.
2. Позиція «радикальних нових» є за визначенням програшною — особливо якщо радикалізм торкається лише одного з аспектів революції (ідентичнісного), а не всього комплексу вимог, які призвели до перевороту.
3. «Контрреволюція», втілена в приході до влади «нових облич» (президента Зеленського і партії «Слуга Народу»), — це насправді закономірний реванш «поміркованих старих» (за цінностями), з якими щораз більше заграють «радикальні старі».
4. Відсутність серед еліти суттєвого представництва «поміркованих нових» (ядра підтримки Майдану), через скочування влади до «старих» і радикалізацію «нових», збільшує ризик розриву в еліті (Крок 5 негативного сценарію), який в наших умовах не може вирішитися інакше, ніж насильницькими методами.

Який вихід? Чи можливо повернути хід революції до позитивного сценарію? Фактично все залежить від активності та видимості боротьби сьогоденної української еліти з проявами радикалізму — з однієї і з другої сторони. Маргіналізуватися мають радикали, а не помірковані — ось ключова точка розщеплення між негативним і позитивним сценаріями.

Як це має виглядати практично? По-перше, необхідно прибрати з політики радикальних старих: Медведчука і Ко, сепаратистів, захисників старого режиму із суддівського корпусу та з вищого корпусу державної служби. Чим довше з цим процесом зволікати, тим більше накопичується організаційний ресурс радикально налаштованих революціонерів (умовно — наших Робесп’єрів і Ленінів). По-друге, «кадровий голод», на який скаржиться президент, має бути заповнений не з середовища «радикальних старих», а з «поміркованих нових» (умовно кажучи, через наповнення поміркованими майданівцями ключових позицій для побудови інституцій, а не через посилення особисто вірних президентові «номенклатуро-квартальщиків»).

Від того, хто опиняється на маргінесі політичного процесу, — радикали з обох боків чи помірковані реформатори, — залежить, чи наша революція пройде по американському сценарію, тобто без терору, чи по французько-російському.

Україна ще не зробила свій історичний вибір. Чи підемо ми шляхом США — без другого перевороту і терору, прямо до встановлення демократії і побудови довготривалих інституцій? Чи повторимо шлях французів і росіян, які в ім’я гуманності та збереження інституційної пам’яті залишили рудименти і представників старого режиму при владі і, таким чином, дозволили своїм революціям зжерти власних дітей?

Примітка. Михайло Винницький є автором книги “Ukraine's Maidan, Russia's War: A Chronicle and Analysis of the Revolution of Dignity” (Ibidem, 2019).